Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 223

– Зрозуміло. Тоді як поєднується…

Саша підняла очі на Кравця, і питання вилетіло в неї з голови.

Кравець носить джинси й светра. У нього світле волосся з сивиною, окуляри з вузькими скельцями, блакитні холодні очі. Він не дуже приємна людина, він буває грубий; Саша ніколи не сприймала його як чоловіка, ніколи не замислювалася, чи є в нього родина, дружина, коханка, діти. Кравець був викладачем, погоничем, дресирувальником, Кравець був Кравцем.

Те, що сиділо зараз перед Сашою, не було людиною. Ба більше – ніколи не було людиною. Уперше в житті Саша побачила – усвідомила, зрозуміла – що таке «опредметнена функція».

– Що з тобою, Самовій?

Саша розглядала його, затримавши подих, обімлівши. Словник? Активатор? Підручник? Підручник, якому хтось дав людське ім’я?!

– Олегу Борисовичу, – прошепотіла Саша.

І заново побачила його: волосся зібране у «хвіст» на потилиці. Сірий светр з блакитними смужками. Уважний погляд поверх скелець.

– Що?

– Ви…

– Що я?

Саша ковтнула гірку слину.

– Ти тільки тепер побачила? – здивувався Кравець. – Ти проявляєш сутності, зчитуєш найскладніші інформаційні побудови, а мене побачила аж тепер?

Саша дрібно кивнула. Замружилася, бажаючи загнати назад сльози, що навернулися на очі.

– Ти чого? – запитав Кравець уже з тривогою. – Сашо?

– Та ви ж не людина, – прошепотіла Саша.

– Ну то й що? Ти теж.

– Але я була людиною! Я була дитиною. Я пам’ятаю, як це. Пам’ятаю, що мене любили.

– Це має для тебе значення?

– Я це пам’ятаю.

– Повір, я теж можу пам’ятати що завгодно. Як я був дитиною. Як мене виховали мавпи. Як я був дівчинкою. Як я служив юнгою. Як я врятував дитину з вогню, як забив найкращий гол на чемпіонаті світу. Спогади – проекція подій, а реальних чи ні – у цьому випадку неважливо.

Сашині сльози котилися, розмиваючи косметику, залишаючи чорні сліди на щоках і на пальцях.

Кравець зняв окуляри:

– Тобі мене жаль?

Саша похитала головою.

– Ти зараз брешеш, бо скривдити мене боїшся?

Він усе про мене знає, подумала Саша. Він так багато років перетворював людей на слова, що, можливо, знає про нас більше, ніж ми самі.

Вона знайшла в сумці носову хустинку і взялася осушувати очі з такою лютою ретельністю, наче збиралася стерти їх з обличчя назовсім. Кравець спостерігав за нею здивовано й зі співчуттям:

– Тобі страшно? Неприємно? Ти занадто звикла вважати мене людиною?

Саша схлипнула й похитала головою.

– Емоційна пам’ять, – зітхнув Кравець. – Ти вже метелик, але намагаєшся повзти. Згадуєш, як була гусеницею… Самовій, заспокоюйтесь. Ми гаємо час, а заняття – не гумове, правильно?

* * *

У їдальні роїлися першокурсники. Наближалася їхня перша сесія, але в черзі чувся й сміх, велися жваві розмови, дівчата кокетували з хлопцями, хлопці обмінювалися дотепами. Саша подумала, що в будь-якій їдальні будь-якого інституту першокурсники поводились би точно так само.

Другокурсники сиділи, згорбившись над тарілками, – хто в рукавичках, хто в окулярах, хто з нервовим тиком. Навіть у їдальні багато хто з них не розлучався з книжками, з роздруківками, з навушниками. Ці вже пережили розпад і відтворення, і тепер їх очікував перший залік зі вступу до практики. Саша подумки побажала їм успіху.