Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 224
Марина и Сергей Дяченко
Єгора не було. Саша ще раз оглянула їдальню – даремно.
З усього обіду вона взяла компот, блідо-рожевий, зі скибочкою яблука на дні склянки. Сіла в кутку, обличчям до залу – щоб зручніше було спостерігати.
Ось вони розмовляють, їдять і п’ють. Вони ще майже зовсім люди, психологія в них людська, і тіло теж. Згодом, у процесі навчання, вони вилізуть з людської шкіри й стануть Словами, знаряддями Мови, кістками й сухожиллями найскладнішого тексту, який називається дійсністю. Слова не знають ні страху, ні смерті. Слова вільні й підкоряються тільки Мові. А Мова – Саша знала! – осередок гармонії.
* * *
– Дорогі третьокурсники, я так звик працювати з кожним окремо, що мені дивно – і тим більше приємно – бачити всю вашу групу разом. Я радий, що тут, у невеликій чотирнадцятій аудиторії, для всіх вистачило місця. Я ж не помиляюся – всі тут? Не треба робити переклик?
– Усі, – сказав Костя, мигцем оглянувши ряди. Група «А» третього курсу сиділа за столами, як за партами, з відкритої кватирки тягло морозним холодом, а батареї шпарили так, що над ними тремтіло повітря.
Лелеченко всміхався. Його гостре підборіддя майже торкалося строкатої краватки, зав’язаної м’яким романтичним вузлом. Чорний костюм стовбурчився на спині. Саша завжди себе питала: чому Лелеченко носить крила, будучи в людському вигляді?
На відміну від Кравця, Лелеченко колись був людиною, але дуже, дуже давно. Тепер він являв собою комбінацію двох понять; два полюси, два енергетичні потоки перепліталися, керовані однією волею. Імовірно, крила були даниною здвоєній природі; можливо, такий складний організм небезпечно піддавати додатковому метаморфозу. А може, це була примха. А може, щось іще, недоступне Сашиному розумінню.
Те, що Кравець називав «емоційною пам’яттю», ніяк не бажало слабшати. Саші, хтозна-чому, було приємно усвідомлювати, що Лелеченко колись був людиною. Хоч те, на що він перетворився з роками, було таке ж далеке від людської природи, як електронний мікроскоп від черепахового гребеня.
– Навіщо я зібрав вас? Сьогодні тринадцяте грудня, це означає, що до іспиту залишився рівно місяць. Цей час вимагатиме від вас усіх ваших сил. На жаль, іспит не можна перескладати – вам дається одна спроба.
Саша сиділа коло вікна, скоса поглядаючи на засніжену вулицю. З настанням холодів Лелеченко заборонив їй літати ночами; у відповідь на палкі запевнення, що вона анітрохи не боїться морозу, він здивовано знизав плечима: «При чому тут мороз, Сашуню? У вас тепер таке навантаження, так багато роботи! До того ж, відбитки босих ніг на білих дахах – це ж неестетично!»
Зараз над Сакко і Ванцетті великими пластівцями падав сніг.
– Сьогодні я розповім вам докладно, як відбуватиметься іспит. Це допоможе вам у вирішальний момент не розгубитися й бути готовими до випробування. Отже, тринадцятого січня рівно опівдні ми всі – групи «А» і «Б» – заходимо в актовий зал і розсідаємося. Знайомимося з екзаменаційною комісією. Не хвилюємося, не нервуємося, з собою в нас нема нічого – в жодному разі ніяких папірців, ручок… Нічого! Голова комісії називатиме прізвища, ті, кого він назве, піднімаються на сцену, беруть екзаменаційний лист і розписуються за нього у відомості. Усього завдань три: перші два типові, третє індивідуальне, дібране для кожного відповідно до його майбутньої спеціалізації. У процесі його виконання ви закінчитесь як людина, й почнетеся як Слово; ви вперше
