Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 225

Лелеченко оглянув аудиторію, наче бажаючи побачити захват на звернених до нього обличчях. Ніхто не всміхався; усі дивилися напружено й уважно, як уболівальники на штрафний удар у ворота улюбленої команди.

– Ви не повинні звертати уваги на різкі зміни вашого стану, часу, простору, зовнішніх і внутрішніх умов. Це буде струс, це й повинен бути струс, так себе й готуйте. Суб’єктивний час іспиту може відрізнятися від хвилини до кількох годин, іноді – більше. Не лякайтеся, якщо все відбудеться швидко. Не бійтеся, якщо вам здасться, що іспит затягся. Пам’ятайте: мета екзаменаційної комісії – допомогти вам, а не завалити. Пам’ятайте й інше: другої спроби не буде.

Вітер бився в шибки. Шелестіли сніжинки. Швидко смеркало; Лелеченко клацнув вимикачем. Освітилася невелика неприбрана аудиторія і дев’ятнадцятеро третьокурсників, котрі мовчки дивилися на викладача.

– Ну що ж, – Лелеченко повів плечима, зручніше прилаштовуючи крила за спиною. – Є питання?

* * *

– Мамуню? Це я! Ти мене чуєш?

Далекий-далекий голос. Наче крізь заметіль; щось шарудить і тонко підвиває в слухавці. Наче з далекого космосу, ніби крізь товщу води, як крізь вату.

– Мамо! У мене все гаразд! Як у вас?

– По-різному, Сашо, але нічого, потихеньку… Малий застудився. Знов доведеться брати лікарняний. Це тому, що я його не годувала груддю, і в нього не сформувалася нормальна імунна система…

– Та перестань, це забобони! При чому тут ти! Не турбуйся, він одужає!

– Аякже, – голос у мами був напружений і втомлений.

– Мамо, я цього року на зимові канікули не приїду…

От і все. Сказано. Вирвалося.

Пауза.

– Жаль. Дуже жаль. Але що вдієш…

Телефонна лінія фільтрувала емоції, як вимочка – крупинки чаю.

– Мамо, не переживай. Усе буде добре. Малий одужає. А я ще подзвоню…

– Добре, Сашо. Дзвони. Телефонуй.

– Ага… До побачення!

Слухавка лягла на рогаті важелі. Саша якийсь час стояла, дивлячись у стіну.

«Емоційна пам’ять» – так це називав Кравець.

Місяць до іспиту.

* * *

Зранку тридцятого грудня п’яні першокурсники танцювали на свіжому снігу і виспівували «У лісі, лісі темному». До них компаніями й поодинці приєднувалися істерично-веселі третьокурсники. Студенти другого курсу бродили тихі й худі, мов тіні.

Розмальована гуашшю, обклеєна дощиком афіша кликала на святковий капусник. Актовий зал набився вщерть. Віка й Даша, які колись жили з Сашею в одній кімнаті, співали пісеньки, іноді дурні, іноді вульгарні, та все одно смішні.

Саша сиділа в залі, в самій гущавині реготливої публіки, і ближче до кінця дійства раптом згадала Захара. Як два роки тому він, тоді другокурсник, стояв на краю сцени у Кравцівських окулярах, молов казна-що – сміливо й природно, і в Саші, котрій завжди бувало трохи соромно за поганих артистів, не виникало почуття незручності, тільки страх – ану ж Кравець сприйме занадто сміливу пародію як глузування…