Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 123
Юрий Павлович Винничук
– Мняв, привіт!
Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.
В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.
– Ти що, не пізнаєш мене? – Зі всього було видно, що це його дуже тішить. – Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.
– То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.
– Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?
– Неважко здогадатися.
– Пропав твій королевич? Цього треба було чекати.
– Але чому?
– Всі королевичі, а понадто зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.
– Я його так і не поцілувала.
– Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.
– Що ж тепер робити?
– Годину тому його бачили в наших володіннях.
– На пустищі?
– Хай на пустищі.
– Що ж він там робив?
– Блукав.
– І йому ніхто не показав дороги?
– А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, взявши його і челядь за котів, швиргонув у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.
– Осінь?
– Ліричні відступи залиш на потім.
– Ми підем через дупло?
– Ніколи в світі! На пустищі легше шукати. А як через дупло – то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.
– Хіба пустище і королівство не однакових розмірів?
– Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.
Пустище зустріло їх непривітно.
– Господи, який тут туман.
– Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.
Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.
– Королівська авіація не підводить!
Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розкладний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.
– Бачу! – вигукнув він. – Біжімо!
Бігти пустищем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування – згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини.
– Він уже внизу, – сказав сумно міністр. – Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.
За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.
– Його тут нема, – занепокоїлась Марта. – Що з ним могло статися?
Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:
– Ось він! – вказав пальцем на рештки багаття.
– Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.
– Бачиш кущик кропу?
– Ну?
– Оце і є твій Антось.
– Що ти плетеш?
– Подивися сама.
Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула – довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.