Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 124

– Невже ми нічого не можемо зробити?

– А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

– Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

– Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш – чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга – рости десь у яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

– Я готова.

– Марто, – заметушився міністр, – не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

– Його виманила чарами Бузинова пані.

– Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій – він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти – щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?

– А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?

– Не забувай – я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив – чутиме одне нявкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.

– А моя тітка?

– Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не зауважив.

– Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!

– Подумаєш – кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, – ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, – а тоді встане й піде своєю дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.

– Йому потрібно.

– Він цього не вартий! – аж застогнав з розпачу. – Чому ти така вперта?

Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:

– Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю обдумано. А чому ти гарячкуєш – невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…

Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.

– Бо я тебе люблю!!! – почула, проте, відповісти не встигла – вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…

Розділ XVIII. Автор кається

Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, – все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тої мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину – це наш господар, полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі, і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…