Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 122
Юрий Павлович Винничук
Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.
Хтось там є. Гей! Хто там?!
Шепіт затих.
Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!
Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.
Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.
Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:
Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.
Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…
– О, ти вже тут!
Цей голос… Що це має означати?
Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встигає помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, – це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! – спалахує в його свідомості і гасне.
Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:
– Саме кропу мені й бракувало.
Розділ XVII. В бузиновім яру
Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.
