Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 125

А вона ж тут, у мені, тільки руку подати – це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регоче. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.

І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…

Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…

Розділ XIX. Чари розвіялись

– До дідька з такими спацерами, – пробурмотів Антось, підводячись з землі.

Потім потер рукою спину, помацав голову.

Здається, все в порядку.

Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був.

Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда – туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!

Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.

Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.

Антось зіжмакав плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не рушаючи з місця, вивчаючим і, можливо, осудливим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.

– Киш! – гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.

Кіт форкнув і стрибнув у кущі.

Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру

.

Коментарі

«Вікна застиглого часу»

Я народився в Станіславі і перші шість років мешкав на вулиці Голубій № 11, недалеко від залізниці, а під № 9 жила відома авторка кулінарних книг Дарія Цвек. З нею часто спілкувалася моя бабуся.

Ця маленька вуличка інколи мені сниться, я й досі бачу її своїми дитячими очима, але ніколи від 1958 р., коли ми переїхали на Софіївку, я там не бував. Тим часом культ того мого першого помешкання існував ще довго, принаймні завше, коли ми з батьками їздили до Львова поїздом, мені казали: «Помахай ручкою нашій хаті!» Але й пізніше, коли я виріс, то завше жадібно вдивлявся з вікна вагону, намагаючись розгледіти серед зелених дерев той двоповерховий будиночок Мандриків і Супрунів, у якому ми винаймали два покої з кухнею.