Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 121

На вулиці мрячив легенький дощик і було холодно.

Я наче злодій. Чому наче?

Наддав ходи. Подалі звідси, ще далі, далі, і тоді можна буде спинитися й обдумати все.

Ніде ні живої душі, але вже засвічуються вікна. Незадовго і в неї вікно засвітиться, і побачить вона, що його нема. Що вона подумає? Не міг уже тут зоставатися, панічний страх його гнав звідси, наче кролика, бо відчував, що все сильніше прив’язується до цієї жінки, до цього місця, і якщо хоч день побуде довше, то вже не зможе так просто все обірвати, тоді вже не існуватиме нічого поза цим світом, у який потрапив так несподівано. Адже нелегко зробити вибір, коли ти вже немолодий і коли плисти за течією здається набагато зручнішим, ніж проти.

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднилося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустищі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, заіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір – скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.

З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з довколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.

Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи звідси? Ні, таки звідти.

Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в ґрунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.

Головне – не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба – ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?