Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 120

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе і я і я і я кохаю-аю-аю…

Зелений шовк трави підняв їх на хвилі й поніс далеко-далеко. Станемо квітами, сказала вона. Як? – здивувався він. Хіба ти не знаєш? Я ж чарівниця. Вона дала йому надкусити стебло чебрецю і сама надкусила, стали вони квітами. Прилетіли бджоли і пили мед. Прилетіли метелики і крильцями обдарували. Почали вони пурхати в промінні, сміх їх дзвенів і розливався довкіл. Волосся її розвіялося на чотири сторони білого світу, і птахи, що пролітали повз них, заплутувалися у його мережах і наповнювали співом його. Він ловив їх руками, вивільняв з волосся і відпускав, але прилітали нові й нові птахи, і не було їм ні кінця ні краю. Сховаємось в травах, сказала вона, і стали вони малесенькими зозульками, і поповзли в пошуках хатки, де можна було б поселитися, але всі хатинки, що зустрічалися їм на шляху, були вже зайняті, а вони брели й брели, аж доки не заблукали у непролазних нетрях трав і, натомившись, не попадали на землю. Підступили до них сни, нахилилися над ними золотоголовими соняшниками, поклали по листочкові на їхні вуста – спіть.

Розділ XV. Пустка

А вранці Марта прокинулася й побачила, що вже його нема. Порожнє ліжко і пустка.

Жодного сліду. Зірвалась на ноги, вибігла в кухню – нема.

І ніде вже його не було.

І хоч могла б подумати, що він просто кудись вийшов і скоро повернеться, Марта так не подумала, відразу вирішила, що це вже кінець, що вона його більше ніколи не побачить.

Чи плакала тоді? Мені здається, що ні, – той біль, який стис її серце, і розпач, що охопив її в мить, коли зрозуміла – її прекрасному сну надійшов кінець, не дали їй заплакати. Може, якби заплакала, то попустило б.

І я вже прошу її: заплачте, Марто!

Але нас розділяють роки і роки, і не чує вона мого голосу. Сидить на ослінчику, стисши кулаки, і губи кусає.

Чим я їй допоможу?

Розділ XVI. Пустище

Ревіли двигуни літаків, наче розлючені бики, неймовірно чорна земля розквітала тюльпанами вибухів, і не було де сховатися, хотілося бути малесенькою комашкою, щоб забитися десь під камінчик і пересидіти оте пекло, простір розколювався, величезні шматки неба, наче кусні м’яса, гепали на землю, одчайно тріщали дерева, птах з перебитим крилом повз крутим берегом вирви, хвиля густого, як смола, повітря жбурнула його в яму і засипала землю, з диму й куряви випірнув танк, прямуючи просто на нього, жерло дивилося в очі. Антось закричав, заметався – нога боляче вдарилась об бильце ліжка, і пройшли нічні страхи. Ковдра сповзла на підлогу. За вікном причаїлася темрява. Намацав на столі годинник – сьома. Скоро й вона встане, треба квапитися. Згріб одяг і навшпиньки прокрався на кухню.