Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 76

Знову продовжуємо розшуки мішка, але ніяких слідів виявити не вдається. Стає ясно: його скинули штормові вітри, які кілька днів лютували в районі Хан-Тенгрі. Що ж, доводиться миритися з втратою.

Носіїв ми відпускаємо вниз у табір на Інильчеку. Вони не можуть приховати своєї радості.

Умар-алі намагається «напоумити» і нас.

— Слухай, далеко, будь ласка, не ходи. Що там треба? — показує він вверх. — Нічого немає, тільки сніг. Сніг внизу теж такий. Краще не ходи вгору. Дуже холодно, дуже небезпечно.

Ми посміхаючись слухаємо його душевні слова і дивимося на вершину: поки ще світло, треба оглянути дальший маршрут.

Тепер ми знаходимося на сніговому плечі Хан-Тенгрі. Як зійти на скельні схили вершини? Обговорюємо це питання і вирішуємо йти по північно-західному гребеню, який веде до самої вершини. Він сильно зруйнований і, як звідси здається, не дуже крутий. Правда, з-за гребеня періодично вилітають снігові вихори. Звідси їх добре видно. Значить, десь там бушують штормові вітри. Але зате на гребені нам не страшні лавини.

Добре було б за один день піднятися на вершину і повернутися сюди, до нашого бівуаку. Ми могли б іти без речей. Але це — мрія. Здійснити її неможливо. В дорозі доведеться ночувати. Йти на вершину всім, мабуть, нема рації: велика група буде дуже громіздкою. Йдемо втрьох: я, Тюрін і Цауберер.

Сутеніє. Густі сині тіні лягають на матову поверхню снігу. Небо темніє, і зірки одна за одною висипають на його чорному обрії, переливаючись, як блакитні брильянти.

Пізно ввечері, коли вже добре підморозило і на снігу утворилася міцна кірка, ми залишаємо «табір № 2». Йдемо при світлі спеціальних факелів, що застосовуються в горах. Яскраве і стійке полум'я їх добре освітлює шлях. Все частіше й частіше зустрічаються скелі, що виступають із снігу, і, нарешті, ми розрізняємо в темряві похмурий силует зубчастого гребеня. За ним виразно чути наростаюче виття вітру. Воно віддається десь глибоко внизу глухим рокотом; чим вище ми піднімаємося, тим оглушливіше ревіння і свист в розколинах скель. Підходити страшно: так і здається, що зараз вітер вирветься з-за гребеня і скине нас вниз.

Раптом погас факел Франца. Ще порив вітру — і гаснуть інші два факели. Навколо — глибока нічна темрява. Мерзлий сніговий пил б'є в обличчя. Льодове повітря обпікає легені, дихати стає неможливо. Не можна відкрити рот, щоб сказати хоч слово… Та мийне почули б один одного за цим зловісним ревом вітру. Щільніше тулимося один до одного, щоб як-небудь протистояти шаленій силі вітру. Але про сходження на гребінь нічого й думати.

Пригадую, що вдень з нашого останнього бівуаку ми бачили на південь звідси поглиблення, яке нагадує широкий жолоб. Він може вивести нас до снігового поля, що тягнеться до вершини.

Починаємо спускатися вздовж схилу на південь, щоб вийти до цього жолоба. Внизу, під захистом скель, шум вітру зменшується, доноситься до нас все тихше і, нарешті, зовсім вщухає.

Великий диск місяця піднімається з-за гребеня, і бліде світло його ллється на сріблясто-матову поверхню снігу. Тільки праворуч від нас три чорні тіні, так само як і ми, зв'язані вірьовкою, рухаються нога в ногу з нами. Жоден звук, крім биття серця та скрипіння кроків по мерзлому снігу, не порушує цієї особливої тиші, яка може бути тільки у високогірній сніговій пустині.