Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 75

Наводжу бінокль, і все зразу стає іншим… Перед очима виростають круті снігові схили і ще крутіші суворі скелі. Ні, сходження буде важким. Ці страшні скелі, лід і сніг безжалісні: один непевний рух — і легко розпрощатися з життям… Значить, треба ощадливо тратити сили, зважувати кожний крок, обдумувати кожний відрізок шляху.

Із палаток вилізають інші товариші. Франц показує рукою вверх.

— Он чорні скелі, бачите? Там наш другий бівуак.

Товариші з кіногрупи зняли перші етапи сходження і вище вже не йдуть. Ми прощаємося з ними і вирушаємо вгору. Шлях лежить спочатку через велике фірнове поле, а далі — по крутому сніговому схилу. Фірн ще твердий, ранок ясний, почуваємо себе бадьоро. Та чим вище ми піднімаємося, тим крутішим стає схил, тим важче нам іти. Сніг стає м'якшим, але місцями він пухкий і легкий, а подекуди спресований, ніби лід. І ми прощупуємо шлях льодорубами, час від часу змінюючи напрям, вирубуємо опори для ніг. Коротше кажучи, ми переборюємо ті самі труднощі, з якими вже добре знайомі Шиманський, Цауберер і Головко.

Йдемо по найбільш пологій ділянці, але її крутість не менша ніж п'ятдесят п'ять градусів. Висота тут перевершує вже 5500 метрів. Важко дихати. Через кожні двадцять-двадцять п'ять кроків доводиться зупинятися: шалено б'ється серце. У багатьох починається головний біль. Особливо погано почувають себе носії. Всі вони скаржаться на «тутек» — гірську хворобу — і настійливо вимагають відпустити їх вниз.

Але цього ми не можемо зробити. Необхідно піднятися хоча б до другого бівуаку. Там сьогодні ми повинні заночувати.

Франц упевнено веде нас в цей, як він каже, «табір № 2». Але вже немає сил. Чи дійдемо?

Сонце нестерпно пече, і дальший шлях стає надзвичайно тяжким.

Раптом налетів вітер, насунулись хмари і закрили густою пеленою сонце. Погода різко змінюється. Зразу ж стає холодно, вверх по схилу побігли струминки снігу, почався поземок. Вітер дме нам у спину, йти стає легше.

Незабаром із снігу показуються виступи скель. Ми досягли мети. Тут Шиманський, Головко і Цауберер залишили брезентовий мішок, а в ньому — тюки з високогірною палаткою, продукти для шляху назад, фотоплівка, теплі речі. Це й є «табір № 2».

Вже темно. Франц напружено вдивляється, потім обличчя його змінюється, і він занепалим голосом заявляє:

— Мішка нема.

— Снігом занесло, — кажу я спокійно.

Засвічуємо ліхтарі і починаємо шукати. Вітер стає сильнішим, він безперервно гасить ліхтарі. Ми падаємо з ніг від утоми. Сил не вистачає навіть на те, щоб поставити принесену з собою палатку. Нічого не зробиш, залізаємо всі всередину полотнища, забираємося в спальні мішки і всю ніч слухаємо, як реве вітер.

Ранок застає нас змученими безсонням. У всіх пригнічений настрій, голови налиті свинцем, нудить…

Все це схоже на гірську хворобу. За весь день ніхто, в тому числі наймолодший і найміцніший з нас Боря Тюрін, не подумав встати, щоб розтопити снігу для чаю. Але надвечір самопочуття поліпшилось, усі потроху отямлюються.