Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 78

— Обійдемо це неприємне місце по сусідніх скелях, — пропонує Тюрін.

Нелегка це справа йти по слизьких, обледенілих скелях. Вирішуємо залишити на бівуаку частину продуктів, запасні теплі речі. Знову починаємо підйом.

Схили все крутіші. Щоб легше було підніматися, ми весь час знімаємо рюкзаки і потім підтягуємо їх на вірьовці. Але відпочивати доводиться все частіше і довше. На таких зупинках ми пробуємо забивати в тріщини скель крючки і прив'язуватися. Але в більшості випадків це безрезультатна робота, тому що в пухкому обвітреному мармурі крючок тільки кришить породу.

Чим вище, тим більший холод. Кінці пальців рук і ніг мерзнуть, голова в подвійному шерстяному шоломі холоне, і здається, що її стискає залізний обруч. Сильно б'ється серце.

Але все ж крок за кроком ми йдемо вгору.

В окремих місцях скелі покриті товщею натічного льоду. Тоді в хід пускаємо льодоруби. Ось і тепер таке місце. Я йду першим. У голові паморочиться. Від частого дихання пітніють окуляри. Мені нічого не видно. Протерти скло неможливо, бо обидві руки зайняті. Рубаю навмання, льодоруб б'ється об лід плазом і мало не ви слизає з рук. Руки слабшають, ноги тремтять, в очах темно. Почуваю, що ось-ось зірвусь, і раптом з'являється непереборне бажання прискорити це, кинутися вниз. Але ні! Ми повинні перемогти! Я повинен перемогти! Різко випрямляюся, вбиваю в лід вістря льодоруба і затримуюсь. За мною піднімаються Борис і Франц.

Деякий час відпочиваємо, потім пересікаємо обледенілу скельну ділянку і виходимо до невеликого сніговика.

Починається вітер, різко б'ють об шолом і обличчя дрібні пилинки снігу. Треба вижидати. Палатку поставити не вдається. Виймаємо з рюкзаків опальні мішки і влізаємо в них.

Ще один день минув — четвертий день нашого сходження. Він приніс нам деякі успіхи. Але з якими труднощами вони дістаються!..

Ранком так само похмуро, з вершини несе сніг, намітаючи на наші мішки цілі кучугури. Настрій у всіх важкий; обличчя почорніли, очі запали. Що коли цей вітер і сніг — прелюдія ще гіршої непогоди і ясних днів уже більше не буде.

Та незабаром вітер починає вщухати, і тільки вершина все ще залишається затягнутою хмарами. Хмари повзуть униз.

Надвечір, нарешті, вершина очистилася. Ми ледве примушуємо себе йти далі. Пройшовши вгору по невеликому сніговику, що вклинився між скелями, знову виходимо на дуже круту скельну стіну. Вершина недалеко, але сил, здається, вже зовсім немає. Кожний рух на цій висоті коштує неймовірних зусиль. Рухаємося на грані сил. І все ж рухаємося. Вперед і вгору.

Ось тільки не вистачає дихання. Я зупиняюся, щоб перепочити, як раптом мене рвонула з силою вірьовка, і я почув крик Франца:

— Halt! Halt das Seil!

Кричу Борисові:

— Держи!

Але Тюріну важко вдержати вагу двох людей, і мене стрімко тягне вниз. Чіпляюся за скелі, обдираючи кисті рук і лікті, марно намагаючись вдержатися. Нарешті, права нога відчуває міцний упор. Мені вдається загальмувати рух. Судорожно хапаюся за виступи і всіма силами чиню опір вірьовці: вона все ще тягне і душить мене.