Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 74

Денна спека скоро скінчиться. Сонце заходить, на льодовик лягають тіні; сніг і лід набирають мертвенно-сірого кольору. Як і скрізь у глибоких долинах з високими і крутими схилами, швидко настають повні сутінки.

— Треба засвічувати ліхтарі, — каже Франц.

Світло їх то освітлює невеликі площадки біля самих ніг, то вихоплює з темряви льодяні громади. Здається, що ці льодини починають хилитися і ось-ось обрушаться… Йдемо дуже повільно, прощупуючи шлях льодорубами, щоб не посковзнутися і не полетіти в провалля, вирубуючи східці або зачепки для рук. Вдариш льодорубом і довго чуєш мелодійні, хрустальні звуки відбитого льоду, що летить в глибини тріщин.

Льодопад ще триває на заході, а на сході, проти нас, на найближчому боці Хан-Тенгрі, піднімається сніговий схил. Це початок льодовика, по якому ми весь час ідемо. Пересікаємо цілу сітку тріщин і по затверділому від вечірнього морозу сніговому містку переходимо на схил.

Мороз дужчає. Неможливо надовго зупинятися, зразу ж починають мерзнути ноги. Зате сніг добре підмерз, іти трохи легше.

— Вже близько, — підбадьорює Цауберер.

З нетерпінням чекаємо тієї хвилини, коли, нарешті, дійдемо до першого бівуаку.

Незважаючи на пізні сутінки, стає трохи світліше. Схили відходять, вузька льодовикова долина розсувається в широкий сніговик, попереду видно пониження гребеня, що з'єднує північно-західний відріг Хан-Тенгрі з сусіднім на заході піком. Праворуч від нас неясним силуетом нависає громада вершини Хан-Тенгрі.

Йдемо мовчки. Навколо тихо. Раптом тишу розриває страшенний рев лавини. Вона довго рокоче в темряві; поступово гуркіт її завмирає. Нерви наші напружені до краю. Ось уже десять годин ми в дорозі. Чи довго ще? Несподівано зовсім близько лунає знайомий голос:

— Сю-ди-и-и!

Наближається вогник ліхтаря, і в слабкому світлі показується обличчя Тюріна. Ми в першому бівуаку. Сиротливо стоїть напівзарита в сніг маленька палатка.

Тюрін дивиться на нас одночасно радісно і тривожно.

— Ми вже збиралися іти шукати вас, — каже він. — Умар-алі побачив ваші вогники…

Носії ставлять ще кілька палаток. Тюрін ходить біля примуса, стараючись зігріти чай. Але нам не до чаю. Всі поспішають влізти в палатки і забратися в спальні мішки.

… В целулоїдне око палатки проникає тьмяний світанок. Я вилізаю з палатки. Слідом за мною вилізає Франц.

— Що, — каже він, — кортить познайомитися ближче?

Разом дивимося на вершину Хан-Тенгрі. Звідси обриси її здаються зовсім іншими, — вершина не схожа на той пік, який ми бачили раніш. Замість монолітної гостроверхої піраміди з рівно висіченими гранями, перед нами сильно розчленовані громади з випнутими ребрами, опушеними снігом. Неможливо визначити, де саме голова піраміди, тому що скелі, які виступають перед самою вершиною, псують перспективу, і ми не знаємо, передня чи задня з них є найвищою точкою.

На захід круто обривається скеля з мармуру. Тут, звичайно, не пройти. Але про решту схилів цього, мабуть, не скажеш. Далеко вверх під мармурові виступи, що знаходяться біля самої вершини, йдуть снігові схили, які здаються нам цілком доступними. Серце у мене радісно б'ється.