Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 71

Наші товариші дуже змінилися. У всіх під очима мішки, очі запали, обличчя змарніли і почорніли.

Ми слухаємо розповідь Шиманського і ясно бачимо перед собою весь цей шлях.

… Ранній ранок. По схилу серед нагромаджень скель і льоду йдуть один за одним люди. Попереду, відшукуючи шлях і протоптуючи стежку, — альпіністи, за ними — носії. У кожного на спині важкий рюкзак.

Навколо все завалене снігом. Що сховано під ним? Каміння? Лід? Чи глибокі тріщини? Їх багато тут, цих бездонних проваль. Кинеш туди брилу льоду — і не почуєш навіть, коли вона впаде. А зверху тріщини часто засипані снігом, вони зовсім не помітні. Хіба довго потрапити туди?

Крок за кроком група піднімається есе вище й вище. Раптом лунає страшенний гуркіт. В одному місці, в іншому… Лавини!

— Швидше, товариші, швидше!.. — квапить Шиманський.

Місце, де можливі лавини, треба пройти до сходу сонця. Іти дуже важко, а все-таки треба поспішати.

Над вершинами з'являється сонце. Наст не витримує ваги, і люди провалюються то по коліна, то по пояс.

Скоро сніг перетворюється у киселеподібну масу. А вище, навпаки, він пухкий і легкий.

— Потрапив я в такий сніг, — розповідає Шиманський, — і думав, що потону в ньому. Добре, що подекуди ще трималась кірка мерзлого снігу. Перевалився я на неї, підгрібаю під себе сніг. Тільки чудом уцілів.

… Альпіністи обережно обходять небезпечні місця, відшукують ділянки, де снігу менше.

А тут — нова неприємність — крутий льодопад з нагромадженням диких крижаних брил і з такими проваллями між ними, що стає страшно.

Що робити?

Альпіністи, залишають носіїв перед льодопадом, а самі йдуть шукати шлях. Тільки ввечері вони досягають кінця льодопаду. Звідси вже починається сніговий схил. Значить, можна повертатися і йти сюди вже з носіями, з вантажем.

Уже стемніло, і вдруге вони піднімаються по своїх слідах при світлі ліхтарів.

По боках зяють провали, носії почувають себе погано і щохвилини просять відпустити їх, погрожуючи, що підуть самі.

Але ось льодопад закінчується. Сніговий схил не дуже крутий, іти по ньому легше, йдуть усю ніч і до сходу сонця досягають висоти 5400 метрів.

— Стій! — каже Шиманський.

Зупинка коротка. Через кілька хвилин на невеликій площадці вже стоїть палатка. В ній залишається запас продуктів. Зверху над палаткою прикріплено червоний прапорець. Так буде легше помітити цей перший табір на Хан-Тенгрі.

Звідси, метрів за триста від нас, видно камені, що виступають з-під снігу, і група прямує до них. Сонце піднімається, сніг тане, з'являється загроза лавин. Усі стараються якнайшвидше подолати ці триста метрів. Але на половині шляху сніг стає мокрим, і люди ледве витягують із нього ноги. П'ять кроків — це найбільше, що вони можуть зробити без відпочинку. Франц перший доходить до каменів і падає знеможений. Шиманський також.

Носії, трохи відпочивши, в один голос заявляють, що далі не підуть. Доводиться відпустити їх.

Три чоловіки залишаються на вузькій площадці. Вони вирішують побути тут день-два, щоб організм акліматизувався — звик до нових для нього умов: пониженого атмосферного тиску і кисневого голоду.