Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 62

Ми виходимо туди. Але незабаром небо темніє, все навколо покривається туманом, дме різкий вітер. Починається сильний буран. Доводиться повертатись назад. Біля Хан-Тенгрі на висоті 4860 метрів стоять наші палатки. Залазимо туди, сподіваючись переждати буран.

Минає небагато часу, і наші палатки буквально тонуть в снігу. А потім починається шалена лавинна атака. Зі схилу, проти якого стоять палатки, з наростаючим ревом несуться одна за одною лавини. Після кожного удару повітряний потік долітає до нас і наповнює на-латку дрібним сніговим пилом, що проникає навіть через тканину.

Три доби триває лютий буран, і три доби відлежуємось ми в палатках, завалених снігом.

На четверту добу снігопад припиняється. Але йти вздовж схилів не можна. Свіжий сніг ледве тримається і в першу-ліпшу хвилину може злетіти лавиною. Ми чекаємо ще чотири доби, поки зійде лавина і шлях стане безпечніший.

Тільки на п'яту добу після бурану знову виходимо на схід.

В сніговій долині, куди ми йдемо, ніколи ще не ступала нога людини. Ми перші! Перед нами відкривається широке фірнове поле. Піднімаємось по ньому вгору.

— Чудова картина! — вигукує раптом Шиманський, дістаючи фотоапарат.

Хан-Тенгрі звідси видно дуже добре. Уважно розглядаємо його.

Страшним обривом, під кутом майже вісімдесят градусів падають на схід його мармурові, вкриті снігом схили. По гребеню нависають снігові карнизи, щохвилини загрожуючи зірватись; під ними йдуть круті снігові жолоби — шляхи, якими весь час падають лавини. Внизу біля підошви нагромадились могутні конуси лавинного снігу. З сусіднього піка, підходячи до самого Хан-Тенгрі, спадає такий дикий льодовик, якого мені ще не доводилося бачити. У всіх напрямах глибокі тріщини розсікають його на тисячі льодяних брил.

Безперервно клацає фотоапарат, Тюрін і Головко роблять зарисовки.

Що й казати, видовище справді прекрасне. Але нам від цього не легше. Кожному ясно: східний схил Хан-Тенгрі неприступний.

Значить, лишається єдина можливість: піднятися на Хан-Тенгрі по його південно-західному схилу.

Закінчивши спостереження, зарисовки і фотозйомки, повертаємось до палаток.

— О! — говорить Головко. — У нас тут були гості.

На снігу біля палатки видно тонкий ланцюжок слідів якогось маленького звірка, а на палатці, мабуть, сиділа пташка.

Високо в горах людина уважно ставиться до всього живого. А тут, на висоті майже п'яти тисяч метрів, у мертвому льодяному просторі, сліди невідомих гостей особливо зацікавили нас.

— Птаха міг занести сюди буран, — резонно зауважує Тюрін. — Але що це за звірок і як він міг сюди потрапити?