Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 58

Загін спішується і оточує юрти. Навколо тихо; як і раніш, нікого не видно. Немає не тільки людей, але навіть собак, без яких не обходиться жоден кочовик на пасовищі. Очевидно, нас уже давно помітили.

Заходимо в першу юрту. У вогнищі жевріє вугілля, на розшитій візерунками кошмі стоїть велике дерев'яне блюдо з каурдаком; поруч, на низькому табуретику, лежить наповнений кумисом мішок з суцільної козиної шкіри.

— Зовсім недавно господарі були тут, — говорить начальник загону. — Огляньте все навколо.

Сідаємо до вогнища. Через кілька хвилин завіса дверей відкривається, і прикордонники вводять двох киргизів. Один — старший — в заяложеній тюбетейці і шкіряних штанях — челбарах. У нього рухливі, злодійкуваті очі і ріденька руда борідка. Другий — з одутлим обличчям, безбородий, одягнутий значно бідніше. Увійшовши боязко в юрту, вони притискають руки до грудей і вітають нас:

— Аман кельди. Аман джолдош. Здрастуйте, товариші!

Не спускаючи очей з них, відповідаємо. Рудий киргиз підходить до шкіряного мішка, збовтує його, обережно, щоб не пролити й краплі, наливає в піали і подає нам чудовий кумис, що недавно почав бродити.

— Пийте, будь ласка, кумис, — запрошує він по-киргизькому.

Показуючи на блюдо з смаженим м’ясом, він просить попоїсти каурдак із молодого лошати. Проте розмова не зав'язується. Всі насторожені. На наші запитання у рудого тільки одна відповідь:

— Тилмеч джок. Орусчи бильбейм.

Тоді ми використовуємо свої знання мови і по-киргизькому питаємо, чиї коні пасуться внизу, чи не його власні?

Очі рудого забігали ще швидше.

— Навіщо мої? Я бідняк. Зовсім бідняк.

Він говорить, що обидва вони тільки пастухи, а табун належить кільком киргизьким аулам.

Ми сумніваємося в правдивості його слів, але робити нічого — залишаємо юрту і вирушаємо доганяти караван, що пішов до перевалу Тюз.

Пізніше з'ясувалося, що ми були гостями басмача і контрабандиста Айбаші, який гнав по Сариджасу табуни в Сіньцзян. Проте йому не вдалося перегнати табуни за кордон. Органи прикордонної охорони перешкодили йому. Табуни були перехоплені.

На другий день підходимо до перевалу Тюз. Сніг з перевалу скинутий лавинами. Перед нами оголений лід.

— Треба рубати стежку, — говорить Шиманський.

Так, без стежки караван на перевал не підняти. Ми розподіляємо між собою окремі ділянки крижаного схилу і по черзі починаємо довбати льодорубами стежку. За шість годин наполегливої безперервної роботи виводимо зигзагами широку стежку до самого перевалу.

Починаємо підйом. На крутих поворотах оберігаємо кожного коня, підтягуючи його зверху і підтримуючи з обох боків вірьовками.

І ось перевал позаду. Ми в знайомій долині Іниль-чека. Підходимо до піка Нансена. Ще трохи — і ми побачимо водопад, яким милувалися в минулому році, і густу заросль ялин. Але нічого цього немає.

— Ми, здається, помилились, — каже Шиманський.

Ні, це те ж саме місце. Тільки водопад зник; русло за ним Зруйноване, а ялини, що прикрашали обидва береги струмка, зрізані, мов бритвою. По краях утвореної вибоїни частина дерев лежить вверх кореневищами, а інші ще тримаються корінням, але нахилились до самої землі.