Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 57

У горах ще ховаються басмачі, і нас, як і в минулому році, супроводить загін прикордонників.

Із Наринкола виходимо на південний захід по зарослій чагарником широкій долині і поступово заглиблюємося в Баянкольську ущелину. Наш шлях пролягає вздовж лісу.

— Дивись, начальнику, — говорить Нургаджа, вказуючи на зелену поляну. Пильне око джигіта помітило там двох диких кіз. Я бачу двох малят, малюсіньких козенят, зовсім ще сосунків. Їх мати пасеться, очевидно, десь поблизу. Не підозріваючи, що на них дивляться, козенята завзято борються, упираючись з усіх сил ніжками в землю, б'ючи одне одного маленькими лобиками, де незабаром у них з'являться ріжки.

Казкова картина! Так і здається, що з дрімучого темно-зеленого лісу ось-ось з'являться німфи і фавни і поллються чарівні звуки сопілки.

Погода стоїть чудова. Борис Тюрін скидає навіть сорочку:

— Можна позагоряти трохи.

Його приклад наслідують і інші.

Але незабаром усе змінюється.

Переходимо вбрід річку Баянкол і рухаємось до ущелини Ашутер, у верхів'ях якої знаходиться перевал до Сариджасу. Важкі хмари закрили вершини і повзуть вглиб ущелини. Густа снігова завіса огортає схили! Караван іде в суцільній імлі. Коні ранять ноги об засипане снігом гостре каміння, залишаючи сліди крові. Раптом: різкий вітер і мерзла крупа з силою б'ють в обличчя.

Перевал!

Вітер рве туман, і в просвіти між сірими клаптями його ми бачимо Сариджас. Вся долина занесена снігом. Коні йдуть нехотя, весь час зупиняються, відвертаючи голови од вітру.

Тільки опівдні нам вдається спуститися до верхів'я Сариджасу.

— Привал! — подаю команду.

Хочеш не хочеш, доводиться розбивати бівуак, хоч місце дуже незручне. Намагаємось розпалити багаття, але дрова, які ми взяли з собою, стали вологі і не горять. Голодні коні стоять, похмуро повісивши голови. Не чути ні їх іржання, ні звичайного попирхування.

— Схоже, що тепер не серпень, а грудень, — говорить Тюрін — Навіть не віриться, що вчора ми загоряли.

Ранком — та сама гидка снігова погода з льодовими поривами вітру. Просушуємо на вітрі обмерзлі палатки, нашвидку в'ючимо караван і продовжуємо спуск.

До мене під'їжджає Нургаджа.

— Начальнику, візьми бінокль, добре дивися вниз, ось ця сторона. Бачиш, багато коней ходить?

Я вдивляюсь і ясно бачу: пасеться великий табун. Значить, на Сариджасі хтось кочує.

— Чиї ж це коні, як думаєш? — питаю у Нургаджі.

— Це басмацький табун. Інша людина сюди коня не прижене.

Так вважають і прикордонники. Треба вияснити.

Кілька прикордонників виїжджають вперед. Ми на віддалі йдемо за ними.

Великий табун ситих коней пасеться на сиртах, але навколо жодної людської душі. Піднімаємось на схили, оглядаємо в бінокль долину, ощупуємо очима кожний виступ, кожне пониження. Ні, ніде ні житла, ні людини.

Але ось один з прикордонників, висланих уперед, круто повертається і мчить до нас.

— На правому схилі, он за тим великим увалом, де сіра скеля, видно димок, — доповідає він командирові прикордонного загону.

Виїжджаємо зигзагами на увал. Так і є. За бугром стоять дві юрти, покриті зотлілими, іржавими кошмами. З однієї в'ється тонкою струминкою сизий димок. Поставлені юрти в незручному, далекому від води, зате добре прихованому місці.