Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 37

Але моє попередження запізнюється. Пробираючись через купи уламків, Коляда хапається за виступ, що стирчить із стіни. Брила вивалюється, обрушує сусідні камені, і всі вони падають, розбиваються об стіни, летять з гуркотом у всіх напрямках.

Густі хмари вапнякового пилу піднімаються під склепіння і заповнюють весь грот.

— До стіни!

Тулимося до стіни, зіщулюємося і, майже осліплені, задихаючись від їдкого пилу, намагаємось захистити руками обличчя від каміння і щебеню.

Гуркіт поступово стихає, падіння каменів припиняється. Ми полегшено зітхаємо: видно, доля прихильна до нас.

— Назад не пройти, — говорить Коляда, — вхід завалений, дивіться!

Справді, неширокий вхід, яким ми ввійшли в грот з кулуару, був зовсім завалений. Крім того, кулуаром — єдиним шляхом, який може вивести нас до спуску — в першу-ліпшу хвилину може скотитися вся маса каміння. Залишається одно — йти вгору до широкої тріщини, що відкривається спереду. Значить, вперед. Ми просуваємось обережно, обминаючи кожен камінь, випробовуючи кожен виступ, щоб не викликати нового каменепаду. На цей раз усе закінчується благополучно. Ми вже за межами грота, під відкритим небом, біля самого гребеня. Стоїть глуха ніч. Значить, у гроті ми провели не одну годину.

Місяць ще не зійшов, і там, де має бути Хан-Тенгрі, ледве світяться снігові вершини.

— Дивіться, що це? — вигукує раптом Коляда.

На заході, коли вже давно зайшло сонце, несподівано з'явилося світло. На жаль, я не можу відповісти на запитання — такого таємничого чарівного світла мені ще ніколи не доводилося бачити. Зрозуміло тільки, що це не захід сонця — його фарби давно вже погасли.

По всьому пасму снігових гір засяяли червоні, потім жовтогарячі і, нарешті, світло-жовті тони і відблиски якогось невідомого чарівного вогню. Це сяйво не таке яскраве, як звичайний захід сонця, вірніше, воно ніжніше і весь час «грає», то посилюючись, по послаблюючись.

Ми стоїмо, приголомшені цим незвичайним і таким загадковим світловим явищем, і не знаходимо для нього ніяких пояснень.

Минуло багато років, а казкове багатоколірне сяйво так виразно збереглося в моїй пам'яті, ніби я бачу його і зараз.

Явище це зустрічається надзвичайно рідко. Воно спостерігається в снігових та крейдяних горах і зветься «післягорінням Альп». Пояснення йому треба шукати у властивостях тих найдрібніших, майже мікроскопічних кристаликів льоду, які плавають у високих шарах атмосфери. Ці кристалики здатні переломлювати і розсіювати промені. На величезній висоті вони уловлюють уже невидні нам промені сонця, переломлюють їх і у вигляді спектра різних кольорів посилають назад, на білу поверхню снігових схилів.

Уже дуже темно, щоб спускатися по крутому схилу. Ми вирішуємо ждати світанку на скелях і цілу ніч нестерпно мерзнемо.

Нарешті небо на сході посвітлішало, і, наче величезні привиди, виступили з пітьми обриси гір. На східних краях гребенів найвищих вершин заграли на снігах золотисті бліки сонця.

Звідси, з найвищої точки гребеня, перед нами відкривається безмежний край хребтів і вершин.

Дивовижні схили підняли товщу земної кори на велетенську висоту, надали їй форми то м'яких складок, серед яких лежать глибокі долини і западини, то гострих хребтів, пощерблених зубцями та проваллями.