Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 35

Михайло Тимофійович Погребецький

А рядом з козами часто пасуться улари — гірські індики, що мають колір каміння. Відчуваючи небезпеку, вони починають кричати: «Уй-фі-іть! Уй-фі-іть!» І теки, почувши цей сигнал, стрімголов летять аж на самі гребені гір.

Старик Набоков добре знає тварин Тянь-Шаню і з задоволенням розповідає про них.

— Здається, пустинні гори, — каже він, — але це тільки здається. В горах усюди є життя.

На альпійських лугах і пологих травнистих ділянках — сиртах — ходять табунами великі дикі барани — архари. Одні лише роги старого великого архара важать до тридцяти кілограмів, а жива вага тварини досягає понад двісті кілограмів.

Це ті самі знамениті барани високогірних долин Паміру і Тянь-Шаню, яких першим з європейців побачив ще в XIII столітті італієць Марко Поло. Розповідь про цих тварин довгий час вважалася вигадкою мандрівника. Але в XIX столітті англієць Вуд знайшов на Памірі череп архара з рогами. Тоді багато дослідників почали вважати, що тварини ці (вчені на честь італійського мандрівника назвали їх «ovis Polli», тобто «вівці Поло») справді існували, але вже вимерли. Семьонов-Тянь-Шанський розбив цей погляд.

Подорожуючи по Тянь-Шаню, російський мандрівник побачив архарів. «Я з захопленням можу констатувати, — писав він, — що напівказкові «ovis Polli» ще існують». Пізніше ми теж бачили їх.

Біля верхньої смуги лісової зони живуть червоні бабаки — кзил-сур. Вони здебільшого стоять біля своїх нірок, наче вартові. Як тільки котрийсь почує загрозу — зараз же лунає пронизливий попереджувальний свист, — усі вони миттю ховаються.

Тут же, шукаючи альпійську гречку, коріння, бабаків та інших гризунів, бродять світло-бурі тянь-шанські ведмеді. Пізньої осені, коли бабаки вже сплять, вони розривають їхні нори і з'їдають цілими сім'ями беззахисних тваринок.

Між кам'яними уламками і осипами, що сповзають по схилах, живуть маленькі полівки, які нагадують мишей, метушаться гірські куріпки — кокелики. У лісовій зоні, пощипуючи то траву, то листя чагарників, ходять сім'ями граціозні косулі — ілліки. Риючи землю, пасуться тут дикі кабани, бігають, шукаючи дичину, вовки і лиси, полюють на полівок куниці та горностаї, підстерігають свої жертви рисі.

Високо над хребтами, розпростерши широкі крила, ширяють могутні орли-бородачі, беркути, снігові грифи і сипи-стерв'ятники. Нижче від лісової зони, серед кущів шипшини, барбарису, порічок і малини, лунає безперервний щебет гірських жайворонків, горличок, кам'яних дроздів і коноплянок, а над альпійськими лугами з голосним криком літають клушиці — червонодзьобі альпійські ворони.

— Так, у горах всюди вирує життя, — повторює Набоков на закінчення своєї розповіді.

Під'їжджають прикордонники, і ми разом з ними піднімаємось на перевал. Звідси на південь відкриваються вершини Сариджаського хребта. На північних схилах цих вершин лежить стільки блискучого снігу, що доводиться негайно одягати димчасті окуляри. За Сариджаським хребтом на сході піднімається піраміда Хан-Тенгрі.