Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 36

Повертаємо на південний схід, виходимо до перевалу і, перейшовши його, опускаємось у велику долину річки Сариджас. Це гірська долина, розширена і поглиблена рухом льодовика. В поперечному розрізі вона має контури розрізаного корита з увігнутим дном і крутими схилами. Такі долини звуться троговими. Ми виходимо в долину недалеко від верхів'я річки, але й тут ширина її понад кілометр. Ріка тече спокійно, кількома руслами, розділеними накопиченням дрібної гальки і піску найрізноманітніших порід. Тут і граніт, що виблискує на сонці шматочками слюди, і зелені хлоритові сланці з золотистими кристалами піриту, мармур усіх відтінків і напівпрозора галька кварцу…

— Здається, тут і геологам вистачить роботи, — говорить Коляда, розглядаючи ці породи.

ПОДОРОЖ У ГЕОЛОГІЧНІ ВІКИ

Спускаємося вниз долиною річки Сариджас. Праворуч від нас піднімаються величезні кам'яні брили. Одні з них упали з гірських схилів, інші залишені стародавніми льодовиками, що відступили до своїх верхів'їв. Біля одної з таких брил, що має майже двадцятиметрову висоту, ми ставимо палатки.

На Сариджасі не видно ніяких ознак кочовищ, хоч м'які схили лівого берега, вкриті соковитою травою, — прекрасне пасовище.

— Людей не видно, — каже Головін, — але це ще не значить, що їх насправді немає. Необхідно виставити пости.

Ми домовляємось, що варту нестимуть по черзі прикордонники і наша група.

Прикордонники оглядають місцевість довкола, визначають пости. А мені хочеться роздивитися північно-західний схил Хан-Тенгрі, — його, за нашим уявленням, звідси мусить бути добре видно. Я хочу накреслити схему одного з варіантів шляху на вершину.

Разом з Колядою піднімаємось по найближчому скельному схилу на гребінь.

Шлях спочатку неважкий, але вище схили стають дуже стрімкими. Єдиний прохідний шлях на цій ділянці — вертикальна тріщина, що майже на тридцять метрів розсікає вапнякові скелі. Мовою альпіністів такі тріщини називаються камінами. В них альпініст може рухатись, упираючись спиною в одну стіну, а ногами і руками в другу. Вгорі камін розширяється воронкою і перетворюється потім в кулуар — круту тріщину, якою мчать лавини й каміння.

Зв'язуємось, на всякий випадок, альпіністською вірьовкою, піднімаємось по каміну і виходимо кулуаром до дуже зруйнованого грота. Біля самого склепіння грота зіяє широка тріщина, через яку видно просвіт. Тут ми й вирішили вибратись назовні.

У гроті майже зовсім темно, важко орієнтуватися. Ми щохвилини зупиняємось. Слабке світло маленького ліхтарика натикається на величезний обвал — страшний хаос кам'яних уламків. Одні камені стоять сторчма, щохвилини загрожуючи впасти, другі лежать безформними брилами, треті стирчать — ось-ось упадуть — у стінах і склепіннях грота.

— Обережно! — кричу Коляді. — І швидше до виходу, поки нас не привалило.