Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 34
Михайло Тимофійович Погребецький
Тільки з приходом Радянської влади киргизи і казахи змогли повернутися на батьківщину. Зникла, нарешті, давня міжнаціональна ворожнеча.
Не одному мені пригадались ті страшні часи.
Серед загальної мовчанки раптом лунає протяжний спів. Прислухаюся і розрізняю слова пісні:
Це співає наш джигіт Нургаджа. Він був серед тих, хто в 1916 році тікав у Китай.
— Якою дорогою ви йшли? — питаю Нургаджу.
— Через Ала-Айсир моя ходив. Дуже тяжка перевал. Лід багато, сніг дуже багато, трава зовсім нема. Кінь, верблюд перевал не пройшов, весь здох. Маленький кизинка — чотири роки — я тут кидав. Кричить, плаче… Що будеш робити? Все одно пропав…
Нургаджа хвилину мовчить, а потім, ніби стараючись відігнати страшні спогади, каже:
— Ой товариш начальник, краще не треба думай. Серце зовсім маленьким став.
І він стискує кулак, показуючи, як стиснулось від болю його серце…
Повертаємо на захід. Ялини ростуть рідше, частіше зустрічаються деревоподібні ялівці з невисокими стовбурами і скрученими гілками; ще вище покриває схили низенькими кущами арча, а за нею видніється низькоросла трава, кам'яні осипи і голі скелі.
Звідси через перевал Кокпак уже недалеко й до долини річки Сариджас, де пролягає наш шлях. Але погода міняється, небо облягають хмари, міжгір'я тоне в густому тумані.
Прикордонники залишаються ночувати в юртах кочового аулу, а ми, порадившись, вирішуємо під їхати ближче до перевалу. Незабаром ми починаємо жалкувати, що не залишилися в юртах. Туман густою пеленою застеляє все довкола, вогкість проймає нас до кісток. Що було б лишитися з прикордонниками! Тут холод, а у них там весело горить вогонь, кипить чай, а можливо й шурпа, присмажуються на баранячому салі баурсаки.
Та не повертатися ж нам! Піднімаємося ще вище, в непривітне урочище Джа-Пол.
— Житло! — раптом гукнув хтось радісно.
В непроглядному тумані ми натрапили на вбогу юрту пастуха. Це було останнє кочове житло на нашому шляху до Хан-Тенгрі. В ньому тісно, брудно, багато дітвори, дим виїдає очі… Але ми й цьому раді, бо сховатися від негоди більше ніде.
Ранком туман починає розсіюватись. Я виходжу з юрти і зустрічаю старика Набокова. Він мружить очі і з-під долоні дивиться на протилежний схил.
— Ходіть-но сюди. Дивіться, скільки кізок висипало.
Я пильно вдивляюсь, але нічого не бачу. Довго наводжу бінокль, веду ним уздовж гребеня і, нарешті, на найвищій частині його помічаю тонкі силуети тварин з високими, закинутими назад масивними рогами і стрункими, ніби виточеними ногами. Це тау-теке — гірські кози. Вони стоять непорушно, наче невіддільні від скель, і здаються статуями, зробленими з того ж самого сірого каменю, що й скелі. Табунами бродять ці тварини в горах Тянь-Шаню, серед суворих скель трохи нижче від снігів. Поки табун пасеться, старий досвідчений сторожовий козел стоїть непорушно на найвищому місці і пильно дивиться довкола — чи не підкрадається страшний хижак високих гір, сніговий барс — ільбірс, чи не підстерігають, притаївшись за камінням, люті червоні вовки чоо.