Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 23
Михайло Тимофійович Погребецький
Праворуч від дороги, якою ми їдемо, видніються дві великі купи каміння.
— Це Санташ, — пояснює Фатіма, — «Мільйони каменів». Гляньте — обидві купи складені людськими руками. Одна з них значно більша за другу.
І Таїрова розповідає нам легенду про знаменитий Санташ. У легенді говориться, що це каміння зібране воїнами великого Тімура. Йдучи на бій з джетами, воїни, за наказом Сахіб-уль-Кирама, кинули по одному каменю. Повертаючись після бою, Тімур наказав кожному воїнові брати із складеної раніше купи по одному каменю і скласти з них рядом нову купу. І вийшло, таким чином, дві купи каміння, причому в першій з них стільки каменів, скільки воїнів загинуло в бою.
Чим ближче ми під'їжджаємо до Каркари, тим густішим стає потік верхових киргизів, казахів, узбеків. Вони рухаються майже суцільною масою впереміжку з переселенськими і дунганськими підводами, з гуртами великої худоби, з отарами курдючних овець і караванами верблюдів.
Весь час обмінюємось взаємними привітаннями:
— Селам аллейкум!
— Аллейкум селам!
— Кайди бараси? — питаємо. — Куди їдете?
— Каркара-джармарка бараман. В Каркару на ярмарок.
І ось нарешті Каркара.
За річкою Каркаринкою видно дощані будівлі, торгові павільйони, повстяні юрти, загорожі для худоби, будинок ярмаркового комітету.
Це і є найбільша в Семиріччі «Каркара-джармарка», яка збиралася щорічно на три місяці — з середини травня до середини серпня.
Разом з натовпом кінних і піших по великому, столоченому худобою лугу ми добираємось до ярмаркової площі.
Кого тільки тут немає: казахи, киргизи, узбеки, таджики, бухарські євреї, татари, росіяни, українці, дунгани, уйгури. Вузенькі вулички заповнені натовпами людей; до ларків з товарами неможливо протовпитися. Густим кільцем людей оточені ворожбити, акини, анші — співаки і кюйші — музиканти, що грають на народних інструментах. Годинами слухають кочовики імпровізовані пісні акинів, які виконуються під акомпанемент казахських струнних інструментів — домбри і кобиза.
Посередині площі стоїть велика красива юрта. Судячи з зовнішнього вигляду і розмірів, вона колись належала багатому манапу — казахському феодалу. А тепер юрта служить народові. На ній напис казахською і російською мовами:
ЧЕРВОНА ЮРТА
В юрті стоїть стіл з газетами і журналами, на стінах — плакати, лозунги, стінгазета комуністичного осередку ярмаркому.
Червона юрта — джерело радянської культури в кочових районах Казахстану і Киргизії. Це похідний штаб агітації і пропаганди, клуб і школа, що рухається гірськими стежками. Працівники юрти — бійці культурного фронту, на якому невтомно йшла запекла боротьба з віковічною темнотою, забобонами, з впливом мулл, манапів, баїв, з багатоженством, калимом, шлюбами з малолітніми, з поневоленням жінок, побутовими хворобами.
Тут же, на ярмарковій площі, ми вирішили розбити свої похідні палатки. Тільки-но почали забивати перші кілки, як нас обступив натовп цікавих. Вони піднімають поли палатки, заглядають всередину, безперервно запитують, хто ми, куди їдемо, що збираємося робити.