Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 21

Ось що писав у своїх спогадах заступник Пржевальського по керівництву експедицією В. Роборовський:

«Відчувши, що наближається тяжкий кінець, Пржевальський просив своїх друзів: «Поховайте мене неодмінно на Іссик-Кулі, на березі, але так, щоб не розмило водою. Напис — просто: мандрівник Пржевальський. Покладіть у труну в моєму експедиційному одязі».

Пам'ятник Пржевальському привертає увагу всіх, хто відвідує ці місця.

Місто Каракол тепер перейменоване на честь великого дослідника в Пржевальськ.

Довга вулиця імені III Інтернаціоналу, обсаджена високими пірамідальними тополями, приводить нас до самого центра міста. Будинки по обидва боки вулиці потопають у зелені.

В центрі міста базар. З одного боку стоять рядом селянські вози переселенців з різним їством, з другого — розташувалися дунганські та узбецькі ашхани — їдальні і чайхани з низькими нарами, покритими кошмами і килимами. Білобороді узбеки в чалмах, киргизи в хутряних шапках сидять, підігнувши ноги, в чайхані на нарах і поволі п'ють чай з піал. Димуча люлька — чілім — переходить з рук у руки.

Поруч, в ашхані, у великих ситах, поставлених одне на одне, варяться над парою пельмені, в казанах тушкується рисовий плов, кипить шурпа з баранини; біля плити піднімається пара від тільки що зварених баранячих голів і печінок. Дунганські повари підкидають у повітря тісто, скручують його, витягують, ділять на тонкі струни лапші і опускають в окріп.

В одній з чайхан сидить навпочіпки киргиз у чапані з верблюдячої шерсті. У нього відкриті груди кольору старої міді. Киргиз розливає із чанаша в піали кумис. Брудними пальцями він знімає з країв піали жир і прилиплу шерсть, облизує палець і знову обводить ним піалу вже начисто.

Просто на землі торговці розклали цупкі сірі кошми — повстини, якими покривають юрти, ширдаки — чудові узорчаті підстилки із збитої овечої шерсті, коржуни — переметні торби з тканої шерсті, аркани, збрую з сириці, прикрашену срібними бляшками, дерев'яні мисники та інші речі невибагливого кочового господарства.

Тут же, біля самих товарів, на низькорослих киргизьких кониках, на осідланих биках з протягнутою в ніздрі вуздечкою, на волохатих яках і кудлатих темно-коричньових верблюдах їздять покупці. Чоловіки у ватних чапанах; жінки в білих тюрбанах, дівчата в круглих шапках, опушених лисячим хутром, з-під яких виглядає безліч чорних кісок.

Базар — це обличчя міста. Переселенські підводи і узбецькі чайхани — це осідлий світ; вершники-киргизи, які приїхали за покупками з гірських долин, — це кочовий світ. На грані цих двох світів стояв Каракол — сполучне кільце між осілим і кочовим життям. Збудоване в 1869 році як військовий форпост для просування російських військ на південь від Тянь-Шаню, це місто було тепер аванпостом радянської культури, що наступала на останні залишки напівродового, напівфеодального побуту кочовиків.

У Караколі ми мали купити верхових і в'ючних коней, підібрати джигітів — коногонів і носіїв, підготувати в'юки.

З джигітами і носіями питання розв'язалося досить швидко. Багато місцевих жителів хотіли піти з експедицією. А от потрібних коней не було.