Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 126

Як же тут спускати в'ючних коней?

В цю хвилину за метр-два від мене проноситься по схилу кінь. Він намагається затриматися в снігу, але важкі в'юки, приторочені до сідла, тягнуть його далі. За конем стрімголов летять спритний Толконбай і Мадике. Вони на ходу хапаються за сідло і починають відстібувати в'ючні корзини.

Ні, так справа не піде. Знімаємо в'юки, а самі знову беремося за лопати. По викопаному проходу коней ведемо за вуздечку, а в'юки опускаємо на вірьовках. Тільки на дев'яту годину вечора ми спускаємося до південного підніжжя Майбашу. На перехід через Майбаш ми витратили чотири доби, а пройшли зовсім небагато. Розсудливий Боря Тюрін виміряв частину шляху. Якщо витягти всі сто сімдесят вісім відрізків віражів, які ми викопали і втоптали тільки на північному схилі Майбашу, вийде сім з половиною кілометрів. В окремих місцях викопані траншеї були завглибшки з людський зріст.

Значно пізніше ми дізнались, що в ті самі дні, коли наша експедиція пробивалась через Кокшаал-Тау, величезної сили циклон у супроводі снігових шквалів пронісся над усім гірським краєм Середньої і Центральної Азії.

Ні населення прилеглих районів, — як у Китаї, так і в нас, у Радянському Союзі, — ні прикордонники, що були на постах, розташованих поблизу в горах, не пам'ятали лютіших снігових буранів, ніж ті, які були в жовтні 1935 року.

Повертаючись через два місяці назад, ми проходили перевал Бедель і бачили на його північних схилах трупи замерзлих верблюдів, коней і ослів, кинуті в снігах цінні вантажі кількох караванів. Ця катастрофа сталася на проторених караванних шляхах Беделя 12–13 жовтня, тобто якраз в той час, коли ми переходили гребінь Майбашу.

Значна частина гірських прикордонних постів у ці дні була відрізана снігопадами, лавинами та буранами від усього світу. До Памірських постів, куди йшли автомобільні дороги, були послані гусеничні трактори з причепами, навантаженими продуктами, фуражем і медикаментами. Населення розташованих поблизу кишлаків було мобілізовано для риття траншей, по яких пересувались у снігу трактори.

Нас ці бурани застали в тому лабіринті найвищих хребтів Тянь-Шаню, який і в літніх умовах вважається непрохідним. Шлях, з такими труднощами пробитий нами, тут же заносило снігом. Жодного зв'язку з нашою групою не було; ніхто не знав, де ми перебуваємо, бо експедиція радіостанції не мала. Про будь-яку підтримку ми не могли і мріяти. Залишалось розраховувати тільки на самих себе.

Всі наші надії на полегшення дороги були пов'язані з гребенем Майбашу. З його високої сідловини ми сподівались побачити на півдні безсніжні долини, зелені пасовища, де коні могли б відновити свої сили, тим більше, що фураж у нас вже кінчався.