Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 127

Михайло Тимофійович Погребецький

Та ось Майбаш уже позаду. Розлетілись і наші надії. Буран пройшов, і ми жадібно дивимось навколо, — може, побачимо хоч клаптик безсніжної землі. Ні! Всюди ті ж самі снігові простори.

Змучені, худі, з запалими боками і гострими ребрами коні гризуть вербові прути в'ючних корзин, вірьовки, полотнища палаток. На них не можна дивитись без тривоги і жалю. Треба будь-що розшукати пасовисько. Для нас це питання життя і смерті.

Перед нами — важка ділянка шляху, густо всіяна гострими уламками каміння. Не було б снігу — коні самі вибирали б місце, куди ставити ноги. Але зараз усе під снігом, і в першому-ліпшому місці можна серед каміння зламати ногу. Доводиться виводити караван, спускаючи коней по черзі по одному. Нарешті пройдено небезпечну ділянку, і ми збираємо караван на занесеній снігом пологій заплаві річки Джанаджир. Біля впадіння в неї лівої притоки Майбулак, де долина ширша і снігу менше, влаштовуємо бівуак. Одразу ж, на всякий випадок, виставляємо сторожову охорону, — в ущелині Джанаджиру і в сусідніх ущелинах ще можуть ховатися рештки басмацьких банд.

— Пам'ятаєте, як ми тут були в минулому році? — говорить Тюрін.

І перед очима постають яскраві епізоди нашої торішньої подорожі.

В 1934 році нам пощастило проникнути першими з європейців у долини приток Джанаджиру: Майбулак і Каїндибулак, а також у долину річки Ак-Чик, що впадає в Темір-Су. Ми вийшли на правий берег цієї найбільшої річки Кокшаал-Тау, що протікає по території китайського Туркестану. Тоді ж ми піднялись на верхів'я Майбулаку і звідти зійшли на водороздільний гребінь, що відокремлює басейн Джанаджиру від басейну Темір-Су.

Поки піднімалися на гребінь по долині знизу вгору, слідом за нами повз туман. З гребеня здавалось, що ми стоїмо над суцільним хмарним морем, що розстелилося глибоко внизу. Тільки в окремих місцях повітряні потоки повільно ворушили пасма хмар, то підіймаючи їх догори, то опускаючи донизу. Над цим безмежним хмарним покровом, ніби прорвавши його, підносились вершини найвищих гір. Вони були схожі на ізольовані один від одного острівці. На одному з таких островів, цілком оповитому хвилястим хмарним покривалом, перебували і ми.

Всі дивились, мов зачаровані.

— Ой бой, — скрикнув тоді Мадике, — який красивий картина! Якщо інший людина сказав би мені такий діла, — все одно б не повірив. Тепер сам своїми очима бачив. Тільки інший людині не буду розказувати, а то він скаже: ой Мадике, ти великий калпичі, — великий брехун.

Скоро туман почав розсіюватися, і ми зійшли з гребеня на схил. Тоді перед нами відкрилась частина ріки Темір-Су. На протилежному березі стояли дві киргизькі юрти. Над однією з них вився димок. Поблизу паслися коні. Ми спустилися ще нижче. Незабаром з юрти вийшли люди і погнали табун коней.

— Чиї це коні? — запитав я у Калика.

— Басмача Куйона.

Наші коні і в минулому році після важкого походу по горах були в поганому стані. Ми побоювались, що зворотної дороги вони не витримають.