Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 125

Закінчуємо роботу пізно. Повертаємося в густій темряві по замерзлому снігу. Несподівано небо світлішає, хмари розходяться. Може, настане ясна погода? Місяця не видно, але проміння його десь через щілини гір просвічується, і сніг слабо випромінює голубувате, ледь-ледь мерехтливе світло.

Проте опівночі небо знов затягло хмарами, починається вітер. Тюрін неспокійно ворушиться в палатці, прислухається, що робиться зовні. По полотнищу шарудить сніг. Значить, знову завірюха.

— Пропала наша праця! — журиться Тюрін.

— Ні, не повинна пропасти! Необхідно будь-що сьогодні ж перейти через перевал, інакше стежку замете снігом, і тоді вийде, що працювали ми даремно.

В темряві сідлаємо коней. В'юки залишаємо поки що тут, у таборі, потім по них доведеться повернутися. Дається команда:

— По коня-я-х!

Під'їжджаємо до місця, від якого починається вибита стежка. Коні неохоче підіймаються по траншеї, знаючи, що їх там нічого доброго не чекає. Вітер свистить, холод пронизує наскрізь. В сідлі всидіти неможливо. Один за одним зіскакуємо і йдемо кожний позаду свого коня, тримаючись за хвіст.

Чим вище ми піднімаємося, тим дужче лютує буран. Вітер завиває десь під самою вершиною Майбашу, з ревом налітає на нас, жбурляє пригорщі мерзлого снігу. Снігові вихори кружляють перед самісіньким обличчям, заліплюють очі. Марно тремо задубілі обличчя — на такому вітрі не зігрітися. Коні збиваються з стежки, провалюються по шию в м'який сніг. Починаємо рити стежку далі. Хай собі лютує вітер. Ми повертаємося до нього то обличчям, то спиною, але роботи не кидаємо. Сьогодні обов'язково треба перейти.

Вже минула ніч, настав сірий день. Тільки о третій годині досягли самого перевалу. Сніг безперервно мете і заносить стежку на наших очах.

Джамболот, Калик, Толконбай і Мадике привозять з табору в'юки. Коні змучені до краю, вони не підкоряються ні окрику, ні хлисту джигітів, і кожен намагається лягти в сніг. Тримати їх під завірюхою на перевалі неможливо. Але йти теж іще не можна, — треба розвідати шлях вниз.

— Зараз буду дивитись, — говорить Калик, простуючи вниз.

Але Кутан схопив його коня за повід.

— Вгору спочатку дивись, — показує він на гребінь.

Здоровенна брила спресованого вітрами снігу нависла велетенським карнизом над схилом, по якому ми повинні пройти. Здається, що ці сотні тонн снігу ледве тримаються і ось-ось навально кинуться вниз страшними лавинами.

Ми відходимо вбік і даємо підряд два залпи з гвинтівок. Потім кидаємо дві гранати. Сніг не зрушився, значить він тримається міцно. Оглядаємо шлях і обережно починаємо спускатися.

Іти треба в суцільній імлі хмар і снігової крупи. Вітер ніби хоче здути з гребеня Майбашу весь сніг разом з нами. Внизу та сама снігова імла, в якій нічого не видно. Коні ледве йдуть проти вітру, щохвилини зупиняються і міцно упираються передніми ногами, не бажаючи спускатися в повну безвість.

Кутан бере свого коня за повід біля самого мундштука і веде до краю перевалу. Спочатку кінь упирається, потім присідає на задні ноги, починає ковзати і зникає з очей у білій імлі. Я йду слідом за Кутаном і з усіх сил тягну за повід свого коня. Сірко хитає головою, намагаючись вирватись, але Мадике підганяє його ззаду. Кінь робить стрибок вперед, і я, не випускаючи з рук повода, лечу з ним кудись униз. Сірко занурюється по шию в глибокий сніг і затримується. Попереду видно широкий слід, виораний конем Кутана. За кілька кроків слід зникає все в тій же сніговій імлі.