Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 124

Барков і я виїжджаємо вище по річці Кой-кап, — нам хочеться оглянути ділянку її за притокою Майбаш і до верхів'я, там, де ця річка носить іншу назву — Теректи.

На третій день ми повернулися в Кой-кап і застали Джамболота, який привіз листа від Бориса Тюріна.

«Пощастило знайти, — читаю я, — поляну з травою, якої вистачить, сподіваюсь, для коней на тиждень, а то й більше. Перевал оглянули. Випало дуже багато снігу. Другу добу пробиваємо стежку. Глибина її майже в мій зріст».

ШТУРМ МАЙБАШУ

Втрьох — Барков, Джамболот і я — прямуємо до перевалу Майбаш. Їдемо по річці Саритер, притоці Кой-капа. Весь час доводиться переходити річку вбрід, а там, де вона притискається до схилу, — йти прямо по річищу. Ущелина дуже вузька, і коли дивитися вгору, здається, що вище і спереду схили її змикаються.

Ось і урочище Саритер. Вздовж річки стоять тополі, одягнуті в жовте осіннє листя. На північному схилі збігають вгору опушені снігом ялини. Ущелина повертає на південь. На самому повороті стоїть могутня двоголова вершина, облита блискучою кригою.

Джамболот, який їхав попереду, раптом повертається до мене. Очі його сяють захопленням.

— Скажи, — питає він, — чи є ще такий красивий земля? — І, помовчавши, рішуче відповідає:— Напевна, ніде нема.

На гребені відрогу на північ від Майбаша показуються силуети людей, які ведуть коней за повід.

— Це Кутан. На розвідку Майбаш ходив, — впізнав Джамболот.

Уже вечір. Зійшов місяць, і гори облиті його сяйвом. У повітрі морозно. Стоїть повна тиша. Раптом зовсім близько чути іржання, і наші коні відповідають на нього. Із-за виступу скелі з'являються вершники. Це загін Кутана Торгоєва.

— Що нового, Кутан?

— Дивився перевал. Снігу дуже, дуже багато. Ось як багато! — показує він рукою на рівні своїх атлетичних грудей.

— Але все-таки зуміємо пройти?

— Нащо питаєш? — дивується Кутан. — Раз треба пройти — обов'язково пройдемо.

— Завтра буде великий буран, — говорить похмуро Орусбай.

Усі вже знають: Орусбай не помиляється. Старі кості цього пастуха і мисливця краще від усякого барометра відчувають переміну погоди.

Вночі, справді, пішов густий сніг. Від низько навислих снігових хмар і до самісінького дна ущелини утворюється безпросвітна снігова завіса.

Чекати в цій сніговій пастці неможливо — замете. Іти в таку погоду по крутих снігових схилах — безумство: так і дивись втратиш орієнтування, зірвешся в безодню або потрапиш під лавини. І все-таки не залишається жодного іншого виходу. Треба йти вперед на південь, хай навіть через такий важкий перевал, як Майбаш.

Ми піднімаємось вище і бачимо зариті до половини в сніг палатки. Це табір, розкинутий групою Тюріна. Залишаємо тут коней на піклування Орусбая, а самі прямуємо пішки до ущелини. Звідси починається крутий підйом до перевалу. Піднімаємось довгими зигзагами снігових траншей завглибшки в півтора-два метри. Попрацювали товариші! Але робота ще не завершена. Ось уже закінчується стежка. Риємо траншеї дерев'яними лопатами, потім утоптуємо сніг.