Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 123

Він першим стрибає з вірьовкою в крижану воду, накидає петлю на великий валун і вибиває киркою з-під брили дрібний щебінь. За ним входить у воду ще кілька чоловік. Вони штовхають з усіх сил валун, а інші тягнуть вірьовку. Камінь ні з місця.

Тоді, через кожні п'ять-шість хвилин, змінюючи один одного, ми розчищаємо у воді наноси біля валунів, підіймаючи кирками край валуна, підпираємо плечима і підкладаємо під нього каміння. Потік рине під валун, вимиваючи пісок і щебінь. Знову штовхаємо валун плечима, тягнемо вірьовками.

— Раз-два, взя-а-ли! Раз-два, дружно! Нарешті перша брила захиталась і, піднявши величезний фонтан води, сповзла вниз. Тепер — за другу.

Поки ми зштовхуємо валуни, зверху починається каменепад. Каміння летить із свистом куль і сухо цокає об скелі. Коні, лякаючись падаючого каміння, шарахаються в сторони, ковзають по валунах на дно річки, падають у воду.

Та ось небезпечна ділянка пройдена. Скелі відступають, ущелина розширюється. Ми виходимо на берег і полегшено зітхаємо. Поблизу в яскравих осінніх фарбах видно чагарники барбарису з стиглими ягодами. Ми в урочищі Ангиз.

— Привал! Пасти коней!

Ще з минулого року нам запам'яталося тут добре пасовисько. Та ба! Зараз уся трава з'їдена. Навколо багато слідів коней, корів…

— Тут був караван, який ми зустріли, — догадується Рижов.

І він не помилився. Через деякий час до мене підходить Кутан, його супроводять усі джигіти. Сталася якась подія.

— Що трапилося?

— Товариш начальник, на, будь ласка, читай. На дереві висів ця бомага.

Я розгортаю загорнутий у ганчірку папір. Легко сказати: «Читай». Записка написана арабським шрифтом. Таємничий лист усіх дуже інтригує.

— Хто вміє читати по-арабському?

Джигіти підштовхують Толконбая.

— Толконбай арабча може читати, — говорить Мадике. — Він трошки мулла.

Толконбай підходить, трохи засоромлений загальною до нього увагою.

— Давай, начальник, може, я мал-мал розумій.

Він береться рукою за вузеньку борідку, довго вдивляється в текст листа, беззвучно ворушить губами і, нарешті, починає по складах:

— Вісм-Ілля ар-рахман ар-райм…

— В ім'я бога милосердного, — перекладає Мадике.

Джигіти схвально кивають головами.

— Ки-зил а-с-кер… — читає далі Толконбай.

— Червоноармійця, здрастуй…

Зроблений спільними зусиллями переклад звернення до червоноармійців приблизно такий:

«Ми не басмачі, не стріляйте в нас. Ми бідні люди, ідемо просити Радянську владу простити нас за те, що ми втекли з баями. Нас обдурили багачі і мулли і примусили втекти з ними в Китай. Ми хочемо займатися чесною працею і давно б повернулися додому, але нас весь час лякали, що прощення нам не буде.

Ми довго стоїмо в Кой-капі, бо вода розлилась і вийти нам звідси неможливо. Трава тут закінчилась, худоба наша гине. Як вода зійде, ми підемо до вас і все чесно розкажемо».

Так, тут були зустрінуті нами реемігранти з Китаю.

— Не солодко, очевидно, жилось їм на чужій землі, — говорить Барков. — Додому потягло… Батьківщина!

В Кой-капі також ніде пасти коней. Кутан і Тюрін з джигітами вирушають шукати пасовище. Їм дано ще одне завдання: оглянути перевал Майбаш, визначити, де його краще переходити, і почати пробивати стежку.