Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 122

Далі рухаємося з надзвичайною обережністю, ні на хвилину не випускаючи з очей нависаючих над нами снігових карнизів.

В ГЛИБИНИ КОКШААЛ-ТАУ

Перевал Чичар. Підніматися по протоптаній стежці неважко, зате спускатися важко, і здається, що спуску не буде кінця.

Із сідла Чичара глибоко внизу видно ущелину ріки Кизил-Капчигай. Її яскраво освітлює сонце, снігу там немає. Після холодних снігових днів і виснажливої роботи мимоволі радієш сонячній погоді. Але навіть при найкращій погоді нас чекає ще чимало труднощів.

Ущелина Кой-кап і ущелина річки Кизил-Капчигай, що впадає в Кой-кап, — найтрудніші ділянки на шляху до Майбаша. Обидві ці ущелини в період повені заповнюються талими водами і стають непрохідними. А що коли й тепер вода рине в ці долини? Тоді одне з двох: або вона закриє нам доступ туди, або, якщо ми зуміємо пройти в долини до повені, не випустить назад.

Кизил-Капчигай у перекладі з киргизької мови — «Червона тіснина». Це справжня тіснина. На окремих ділянках, де ріка тече серед твердих порід, ширина ущелини не перевищує десяти-п'ятнадцяти метрів. Вода енергійно точить річище, підмиваючи береги і схили. Вони рушаться і захаращують днище кам'яними брилами.

Рідко де мені доводилось зустрічати таку картину руйнування, як у Кизил-Капчигаї. Все тут роз'їдене, розмите, все в глибоких вимоїнах, всюди валуни і хаос кам'янистих обвалів.

Майже сорок раз підряд ми переходимо вбрід кипучі пороги і водовороти з берега на берег.

Подекуди доводиться переправляти в'юки з одного берега на другий на вірьовках. Але ця «канатна дорога» не врятовує становище.

Ущелина звужується все дужче. Обидва схили стоять прямовисними, облизаними водою стінами, не залишаючи і чверті метра берегової смуги, по якій можна було б пройти.

Що ж робити? Невже після таких зусиль доведеться повертати назад?

Направляю свого Сірка по річці вгору проти течії. Кінь спотикається і падає на коліна. В чоботях у мене повно холодної, як лід, води. Але це не біда. Гірше те, що спереду затор, який утворився обвалом скелі. Вода реве і клекоче. Пройти неможливо. Треба або прибрати з річища каміння і дати воді вільний хід, або накидати у воду ще більше каміння і по ньому просуватися.

— З кирками і вірьовками вперед! — передається команда.

Кирками відбиваємо каміння і кидаємо в воду, щоб зробити загату. Але всі наші зусилля марні. Вода з переможним гуркотом відносить каміння далі, вниз.

— Начальник, — говорить Кутан, — давай пробуєм два-три великий камінь з середини ріки пускаємо вниз на водопад. Ріка вниз добре піде, — менше води буде, тоді і кінь проходить.