Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 121

Незабаром усе небо затягло хмарами, рвонув вітер. Починається сніговий буран. З гуркотом проноситься він по всій долині, налітаючи на наші крихітні палатки, ніби намагаючись зірвати і понести наше пристановище. Ми лежимо на підшитих днищах і своєю вагою ледве вдержуємо палатки. За ніч все урочище так змінилося, що його не можна було впізнати. Всюди товстий шар снігу. Жодна темна плямочка не порушує сліпучо-білого фону. Навіть наші палатки і зібрані в купу в'юки занесені снігом.

— Ось вам, Іване Никифоровичу, знов «Тянь-Шань після снігопаду», — жартує, звертаючись до Лазієва, завжди безжурний Іллюша Рижов. — Можете знімати!

— Яка там зйомка? — відмахується кінооператор. — Мабуть, доведеться зараз іти пробивати дорогу.

Він має рацію. Снігу навалило стільки, що нічого й думати про вихід каравану. Треба було спочатку протоптати йому дорогу.

Залишивши в таборі двох вартових, ми беремо з собою двадцятеро коней і йдемо пробивати стежку до перевалу Кара-Арча.

Ця виснажлива робота відбирає всі сили. Адже шар снігу місцями досягає товщини півтора метра. Ми йдемо ланцюжком. Через кожні п'ятнадцять хвилин перший у ланцюжку відходить вбік, чекає, поки всі пройдуть вперед, а потім стає у хвіст. Позаду ведуть коней.

І так майже весь день. Та ось, нарешті, і вершина перевалу. Віддихавшись, повертаємо назад, до табору.

— Дивіться, — кричить раптом Борис Тюрін, — та тут ще хтось, крім нас, топтав.

І справді, нашу стежку навскіс пересікають чиїсь великі сліди.

— Он вони — топтуни!

Іллюша Рижов показує вбік.

Метрів за двісті від нас із-за снігового горба показались мохнаті спини ведмедів. Найбільший звір іде трохи попереду, пробиваючи дорогу. За ним майже впритул — двоє ведмежат. Нас вони, очевидно, не помічають, бо йдуть зовсім спокійно.

Не встигли ми полюбуватися трійкою ведмедів, як нижче від нас, метрів за сто від стежки, промайнула, війнувши вогняним хвостом, руда лисиця. Пролунав постріл. Кутан — чудовий мисливець. За кілька хвилин біля луки його сідла вже висить пухнаста курка.

Стежка допомогла нам. Караван проходить через перевал. Але снігопад триває, і другого дня повторюється те ж саме. Хоч ні, — стає гірше. Щоб влаштувати бівуак, доводиться розчищати глибокий сніг. Пущені в хід лавинні лопати, відра, каструлі, кришки ящиків… Ледве-ледве ставимо палатки. А потім знов ідемо топтати в снігу стежку. Попереду ланцюжка на цей раз іде маленький, сухорлявий Толконбай. Він топче сніг, підстрибуючи по кілька разів на одному місці. За два метри від нього йду я, потім Борис Тюрін, Таля Борков, Ілля Рижов і джигіти, які ведуть за поводи коней.

Працюємо настільки дружно, що забуваємо навіть про обережність. Раптом Толконбай блискавично відскакує назад і пронизливо кричить:

— Бережись! Лавина!

На схилі, метрів на сорок вище від стежки, з сухим тріском, подібним до рушничного пострілу, відривається по глибокій зигзагоподібній лінії величезна брила снігу. Вона спучується бугром, ламається на частини. Окремі плити опресованого снігу наповзають одна на одну, мнуться, набираючи швидкість, летять з шипінням по схилу і, обдавши нас вітром, із свистом падають в долину. Нижче снігові брили розбиваються об скелі. Сухий розпилений сніг проноситься далі по схилу, клубочачись сніговою хмарою. Це пилова лавина. Вона страшна не тільки могутнім потоком снігу. Дуже небезпечна повітряна хвиля, яка утворюється попереду такої лавини і має велику руйнівну силу. Толконбай блідий як смерть. Щастя наше, що він вчасно помітив змійки розриву, які побігли по сніговому насту.