Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 116

Дізнаємось докладніше, в чому справа. Виявляється, в урочищі, розташованому на нашій дорозі, помер мисливець, який полював на бабаків. При розтині трупа нібито виявлена чумна паличка.

— Не доведеться вам, друзі, в цьому році їхати в гори, — говорять прикордонники, — район неблагополучний по чумі. Та й погода вже не для подорожей. Відпочивайте.

Для того щоб уточнити, чи справді мисливець помер від чуми, заразили кров'ю загиблого морських свинок, їх здоров'я зараз у центрі уваги всієї Киргизії. Люди, зустрічаючись один з одним, насамперед запитують, чи живуть ще морські свинки.

Але невже ми не виїдемо в гори? Адже на нашому шляху навряд чи зустрінуться люди. Намагаємось довести, що сидіти в Караколі нам нема рації. Нарешті одержуємо втішні вісті: враховуючи те, що експедиція їде в такі місця, де населення зовсім нема, нам дозволено виїзд на Сариджас. З нас тільки беруть зобов'язання не стріляти бабаків, не здирати з них шкурок і, якщо зустрінеться де-небудь мисливець на бабаків, не мати з ним ніяких стосунків.

Негайно в дорогу! Звичайним шляхом через селище Бозщук виїжджаємо в ущелину Тургень-Аксу. Коло впадіння річки Кокія-Су в Тургень-Аксу влаштовуємо перший бівуак.

— Пам'ятаєш, — злізаючи з коня, говорить мені Торгоєв, — як минулий рік цей самий місце я тебе з Джантаєм знайомив? Зараз старик уже нема. Кінчав свій життя.

У 1934 році наша експедиція зупинилась у цьому ж місці. Ми почали ставити палатки, коли з долини Кокія-Су несподівано показався озброєний загін киргизів. Усі насторожились. Але скоро в одному з передових вершників ми впізнали старого знайомого — Кутана Торгоєва, начальника добровольчого загону по боротьбі з басмацтвом.

Підійшовши до Тургень-Аксу, загін спішився. Серед вершників було тільки два неозброєних киргизи. Вони також злізли з сідел і тут же, не випускаючи поводів з рук, присіли по-східному навпочіпки. Біля них зразу ж стали два бійці з гвинтівками.

Кутан підійшов до мене, як завжди, привітно посміхаючись:

— Здрастуй, начальник!

Потім пошепки запитав:

— Джантай бачити хочеш?

Ми підійшли до високого чоловіка в сірому ватяному чапані і смушковій тюбетейці. Це був міцний старик, з великою головою, розумним, поборозненим глибокими зморшками обличчям. За словами Кутана, Джантаю в той час було дев'яносто два роки, — вік, коли людину часто вже ніщо не зворушує і не лякає.

Так ось він який, цей «король контрабандистів і басмачів Тянь-Шаню». Це його ім'ям лякали нас, відраджуючи їхати на Інильчек.

Понад п'ятдесят років тому, у безправну епоху царизму, Джантай, засуджений за вбивство, вчинене іншою людиною, втік у Сіньцзян. З того часу й почалося його життя баримтача і контрабандиста. Він викрадав худобу у багатих калмаків.

Щоб помститися Джантаю, вони по-звірячому вбили його молодшого сина. Тепер настала черга Джантая помститися. Він зумів переконати калмаків, що простив їх усе зло, і запросив їх на банкет на честь примирення. І в той час, коли гості упивались кумисом, Джантай із старшим братом вийшли надвір, вставили приготовлені берданки в прорізи повстяної юрти і одного за одним повбивали калмаків.