Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 114

Мадике показує вбік. Зовсім недалеко, понуро опустивши голову, наступивши на повід, стоїть кінь і терпеливо чекає, коли його хазяїн згадає про нього і сяде в сідло. Мадике розшукав тут же біля замету і шапку Івана Миколайовича. Ми саджаємо старика на коня, даємо йому в руки повід, вставляємо ноги в стремена.

— Ну, як, — питаю Івана Миколайовича, — все в порядку?

— А як же інакше, — відповідає він бадьоро, — що ж, по-вашому, це мені перший раз, чи що?

Мадике, незважаючи на буран, сміється.

Хуртовина слабішає і швидко зовсім вщухає. На заході зникає останнє пасмо важких хмар, і палаюче передвечірнє сонце з'являється на зовсім чистому небі.

Ми жмуримося від сліпучого світла, відбитого величезним сніговим екраном. Незліченні сонячні промені летять на снігові долини, на схили, які спалахують багровою пожежею. Скоро вогняний диск заходить за хребет. Фіолетові тіні згасаючого дня повзуть по схилах у долину.

В сутінки розтягнутий караван спускається з перевалу і отаборюється на самому узліссі.

Снігу випало так багато, що вранці ми змушені пробивати для каравану стежку.

Ще вересень, але тут, у горах, стоїть справжня зима. Сніг покрив схили і долини, ліг на кошлаті лапи ялин. Навколо, куди тільки може сягнути око, лежить сніговий килим. Він почерканий безліччю слідів. Тут ішли на водопій тау-теке та іліки. А збоку інші сліди — чотирипалі, з вм'ятинами п'ятових подушок.

— Іль-бірс, — робить висновок Тахтаул.

Так, це сліди іль-бірса, снігового барса. Ми дивимося на них і ніби бачимо перед собою цього страшного звіра, грозу всіх копитних Тянь-Шаню.

Ось він простежив здобич і причаївся, готуючись до стрибка: сніг тут вдавлено всіма лапами і черевом, а позаду, там, де він нетерпляче ворушив самим кінчиком хвоста, — трохи розпушений. Далі сліди зникають, але через кілька метрів поновлюються переривчастими борознами. Це хижак зробив великий стрибок і потім помчав за здобиччю стрибками, ледве торкаючись лапами снігу. Ось він наздогнав і розтерзав жертву: сніг тут розкиданий у всі сторони і покритий великими плямами крові. Потім він закинув здобич на спину і потяг її; кров рожевими плямами супроводить сліди глибоко вгрузлих лап хижака.

Сліди звірів ще довго зустрічаються на нашому шляху.

Караван спускається в долину Тургень-Аксу.

Я виїжджаю з Мадике вперед, щоб підготувати в Караколі прийом експедиції. Спочатку коням іти важко, бо сніг ще глибокий і налипає на підкови, але чим нижче, тим його менше, сонце гріє дужче, і незабаром стежка зовсім звільняється від снігу.

І ось уже прощаються з нами останні красуні ялини на схилах гір. Переїхавши село Бозщук, ми прямуємо широкою дорогою до Іссик-Кульської долини. Ліворуч високі схили передового пасма Терскей-Алатау. Вони супроводять нас аж до Каракола і тягнуться ще далі, обгинаючи весь південний берег блакитного Киргизького моря.

Далеко за нами з'являється довгий ланцюжок каравану експедиції. Він везе плоди нашої колективної праці: зразки гірських порід та окам'янілостей, ботанічні зразки, взяті на високогірній території, де ще не ступала нога людини.