Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 118

Ми спускаємося на південь, доходимо до стежки на перевал Беркут. Куди йти далі? Звичайно, щоб потрапити в долину Інильчека, ми робили великий круг: перевалювали через Беркут, прямували до Сариджасу і йшли п'ятдесят з гаком кілометрів угору по його долині; потім ішли сиртами долини Тюз і переходили Сариджаський хребет через високий льодовий перевал Тюз, на якому знесилювались і коні й люди. Це дуже стомлююча дорога. Але іншої не було.

— Зараз підемо новий стежка, — говорить Кутан Торгоєв.

Ми дивуємось. Де ж може бути ця нова стежка? Невже по вузькій тіснині Сариджасу, там, де ріка робить крутий поворот? Так, це міг би бути найкоротший шлях на Інильчек. Але прямовисні скелі досі виключали навіть думку про нього.

— Є стежка, — повторює Торгоєв. — Наша колгоспник робив…

Виявляється, киргизи-колгоспники, якими керував енергійний Кутан Торгоєв, пробили цей найкоротший шлях прямо по вузькій тіснині Сариджасу. Ну що ж, підемо новою стежкою.

Вступаємо в долину Сариджасу. По правому схилу на скелях вибита стежка. Коні обережно йдуть по ній. Над нами нависають скелі, під нами шалено мчить ріка. Далі йдуть схили, де неможливо вибити стежку. В цих місцях впритул до скель приліплені балкончики, що звисають над Сариджасом. Вони нагадують славнозвісні памірські овринги — хиткі балкончики, прибудовані вздовж до прямовисних скель там, де не можна пробити стежки. Тянь-Шанські киргизи називають їх «шатті». Тримаються балкончики на жердинах і підпірках, забитих у тріщини скель. Зверху настелені гілляки, кам'яні плити.

«Стежка Кутана Торгоєва», — як ми її назвали, — виявилась цілком придатною, і караван швидко пройшов ті місця, які ще недавно були непрохідними.

Ущелина розширюється, і ми спокійно прямуємо далі. Незабаром виходимо в долину річки Малий Талди-Су, притоки Сариджасу.

Чудова долина! Прозора річка спокійно тече серед пологих травистих схилів, серед заростей ялинового лісу і чорної смородини.

Піднімаємося вздовж ріки. Кожний вигин її річища відкриває нову картину, одну кращу від одної. Блискучі льодяні вершини хребта Куйлю обступають верхів'я долини. Ялини поступово рідіють, а замість них з'являються темно-зелені плями сланкої арчі. Альпійські луки вклинюються вузькими смугами в ущелини скель і облямовують зеленим бордюром широкі шлейфи кам'яних осипів і морен.

То в одному, то в іншому місці вискакують бабаки, стають на задні лапки і підіймають вгору смішні товсті мордочки. Побачивши нас, вони пронизливо свистять і швидко зникають у норах, виритих у твердих моренно-глинястих відслоненнях біля самої межі альпійської луки. Скоро звірятка на всю зиму залізуть у свої нірки, звузять вихідні отвори і закриють їх зсередини землею з дрібним щебенем.

Ще вище, за альпійськими луками, починається похмурий ландшафт передльодовикової зони. Дно долини тут захаращене розмитими льодовиковими відкладеннями із сланцьового щебеню, гальки і валунів, вище від яких здіймаються моренні вали. По береговій морені підіймаємося на лівий схил і бачимо три невеликих льодовики, їх ще немає на карті. Треба нанести. Барков береться за роботу.