Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 109

— Ой товариш Чемиз, як можна таскати руках такий важкий звір?

Джигіти наші дивуються, — хіба можна витрачати патрони на таку дичину, як птах! Коли я попросив якось Мадике застрелити улара, він довго дивився на мене запитливо, а потім сказав повчальним тоном:

— Один патрон можна два козел убити, цілий експедицій годувати можна. Один птах уб'єш, — патрон шкода, начальник.

Нашим харків'янам Чемизу й Больцову явно не щастить. Чемиз розповідає, як він тільки що наткнувся» на ведмедя.

— Пішов куріпок постріляти, захопив тільки патрони з бекасинником; навіть з картеччю не взяв. Дивлюсь, метрів за півтораста, не більше, ворушиться щось в арчевнику. Я ближче, — думаю козел. А це, виявляється, ведмідь. Виліз і стоїть як укопаний. Така мене злість взяла. Потім згадав: адже в патронташі у мене залишились два жаканівські патрони. Давай швидше перезаряджати. Поки перезарядив, — ведмідь пішов. Спокійно, не поспішаючи.

— Хіба це полювання? — підтримує Больцов. — Козли ніби дразняться: і не бояться, а підстрелити не можна. Видираєшся по скелях, очі на лоб вилазять, а все даремно.

Тураспек і Мадике сміються. Та й всі інші не можуть стримати посмішки, слухаючи скарги невдах-мисливців.

Адже дичини тут дуже багато. Тау-теке стоять, як мішені, на гребенях, ходять табунами по схилах, спускаються на очах у всіх до травнистих лужків і до водопою. Граціозні косулі — іліки — бродять по узліссю, великі улари зграйками носяться над самісінькою землею, вище злетіти не можуть — ожиріли. Всюди натикаєшся на свіжі сліди ведмедів, вовків, лисиць… На снігових схилах і піщаних мілинах біля річки, куди ходять на водопій кози, — сліди барсів. Нарешті, сила-силенна бабаків, які ще не встигли залягти в нори і вискакують на кожному кроці.

Звірі не дуже-то й бояться нас: адже вони, очевидно, ніколи не бачили людини. Але незвичній людині полювати на них все ж нелегко. Вся справа в тому, що полювання в горах вимагає особливих навичок, спритності, має свої правила. Звідки їх знати нашим харків'янам!

МИ БУДУЄМО ДОРОГУ

Ділянка, на якій ми тимчасово отаборилися, невелика. Закінчується вона стрімким урвищем, що спадає в долину не менше ніж на півтораста-двісті метрів. Спуск для каравану тут дуже важкий.

Знов треба шукати вихід. Я беру бінокль і підіймаюсь вище на скелі, щоб зверху оглянути навколишню місцевість. Мене наздоганяють Баташов і Кюн. Разом оглядаємо район. Стає ясно: доведеться знову пробивати дорогу.

Отже, до роботи. Розчищаємо стежку від дрібного каміння, збираємо плитняк і вкладаємо його так, щоб коням, було зручно йти.

Баташов і Кюн ідуть вниз ставити віхи на трасі майбутньої стежки.

Скоро вони повертаються. Настрій в обох пригнічений.

— Дорогу робити далі безглуздо, — зустрічає мене жорстокими словами Баташов. — Коней звідси ми не виведемо, а погубити погубимо.

— Що ж робити?

— Тураспек рекомендує повертатися в Каїиди і звідти йти через перевал Чичар, куди пішли інші загони.

Краєвид звідси жахливий. Всюди суцільними обривами спадають схили, а під ними клекоче Сариджас. Дивитися страшно, як, б'ючись об валуни, що стирчать із дна, він злітає і хльоскає скелі спіненою, сивою гривою.