Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 110

Ідемо по вузькій бровці далі. Шлях перетинає вапняковий осип. Свіжі виломи каміння і незмитий дощами порох свідчать про те, що обвал стався недавно. Намагаємося пересікти осип. Дуже обережно ставимо на камені ноги, але тут же відскакуємо назад. Уламки сунуться під ногами, кам'яний потік оживає і з гуркотом несеться вниз.

Ми перебираємося на старий, щільно злежалий сланцьовий осип і по кулуару підіймаємося на гребінь. Цей гребінь замикає дугою невеликий закрут Сариджасу з північного сходу. І він прохідний. Ось ми йдемо по ньому. Внизу видно зелень і не дуже крутий схил.

Значить, є і спуск, і корм для коней. Треба тільки підняти їх на гребінь. Це нелегко. На дрібнозернистому сланцьовому осипу, по якому ми піднімалися на гребінь, необхідно зробити стежку зигзагами, а вище від осипу у м'яких глинястих сланцях вирубати кирками кілька доріжок.

На зворотному шляху розмічаємо трасу, а потім весь загін розділяється на три бригади, кожна одержує свою ділянку і приступає до роботи. Тільки стало світати, ми виходимо на свої ділянки, а повертаємося смерком. І так кілька днів. Нарешті відрізки стежок з'єдналися. Дорога готова. Джигіти приводять з пасовища коней, і по заново прокладеній стежці ми рухаємося вперед. На небезпечних ділянках караван затримується, ми беремо вірьовки і оберігаємо рух кожного коня. Виснажлива праця!

Спускаємось до русла річки Уч-Чат, притоки Сариджасу. Ось і лісок, і висока трава. Мій Сірко витягує голову, роздуває ніздрі, і я чую його неголосне, вдоволене іржання. Привал.

Залишивши караван у лісі, ми з Баташовим вирушаємо вниз по ущелині до Сариджасу. Ревіння його стає все виразнішим. До впадіння Уч-Чату в Сариджас залишається не більше трьохсот-чотирьохсот метрів. Стіни каньйону, в якому пробивається річка, тут так зблизились, що, ставши поперек течії і витягнувши руки, можна доторкнутися одночасно до обох стін щілини.

Баташов старанно виміряє висоту річних терас, геологічним молотком відбиває зразки гірських порід. Він так захопився своєю роботою, що, здається, забув про все інше. Тільки сутінки примушують його припинити роботу.

До табору шум Сариджасу не долинає. Тут чути тільки дзюрчання Уч-Чату, шум комишу та пирхання коней, що пасуться поблизу. Після довгої, виснажливої дороги на гострих щебенях великих кам'янистих описів вони заслужили відпочинок. Проте й ми потребуємо його не менше. Треба поновити сили. Ми пробудемо в долині Уч-Чату кілька днів.

Дізнавшись про це, Тураспек зрадів. Звідси легко перевалити в Карабель і проїхати в Майда-Адир, де живе його сім'я.

— Дозволь, начальник! Моя скучила мало.

Я відпускаю Тураспека і Толконбая на чотири дні. З ними від'їжджають Чемиз і Больцов.

Долина Уч-Чату на єдиній топографічній карті, яка в той час існувала, нанесена пунктиром. Чи був у ній хто-небудь із дослідників — мені невідомо, і пізніше, переглядаючи географічну літературу, я цих даних не знайшов. За словами стариків-киргизів, у цій долині жодна «учена людина» до нас не була. Військові топографи, які проводили зйомку в 1912 році, тут побувати не могли. Вони писали, що «руслом ріки не можна було просунутися далі через величезні кам'яні уступи, які зустрілися на дорозі». Ці кам'яні уступи, що тіснять річку Уч-Чат, починаються в трьох кілометрах від верхів'я долини. Отже, топографам проникнути нижче по ущелині не пощастило.