Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 108

Михайло Тимофійович Погребецький

В горах ні на хвилину не припиняються руйнівні процеси. Незліченні осипи починаються вершинами своїх конусів майже біля самих гребенів. Вони ховають під собою не тільки схили гір, а й прилеглі до них частини долин.

Але й тут, серед мертвих голих скель і щебеню, є життя.

— Поглянь! — здивовано скрикує Мадике. — Яка велика квітка, мов капуста. Я ще такої ніколи не бачив.

Біля самого входу у щілину ми бачимо велику рослину. Це величезна квітка солом'яно-зеленого кольору. Зовні своєю формою, розміром і кольором вона справді схожа на капусту. А всередині прицвітка у неї велике темно-фіолетове, жорстке на дотик суцвіття.

Сосюрея покроволиста! Мені така квітка вже знайома. Ми бачили її під час однієї з минулих своїх експедицій біля перевалу Ашутер, на висоті 3860 метрів. Сосюрея зустрічається в Гімалаях, на Алтаї, Тянь-Шані і Памірі на висотах чотирьох тисяч метрів над рівнем моря. Цю квітку описало багато натуралістів, що побували на Тянь-Шані. І всіх вона не менше, ніж нас, дивувала і своїми розмірами, і тим, що росте на такій великій висоті.

Поки ми розглядаємо дивовижну квітку, Баташов збирає зразки порід. Останнім часом він погано себе почуває, але, звичайно, і не думає припиняти роботу. Допомагає йому Тахтаул.

Караван іде повільно, а Баташов весь час нагинається, відбирає зразки і передає Тахтаулу. Той бере їх і щоразу переконливо доводить:

— Слухай, товариш Баташ, їй-бог, такий камінь ти вже давав. Досить!

Я певен, що добру половину переданих йому зразків Тахтаул непомітно для Баташова розкидав по осипу.

Ввечері ми вже в Аблайтері. На рівному травнистому майданчику, залитому місячним світлом, стоять палатки. Горить багаття, чутно спокусливий запах смаженого м'яса: Тураспек і Толконбай ще під час спуску вбили двох козлів. Збоку апетитно смикають соковиту альпійську траву наші стомлені коні. Проте стомились, звичайно, не тільки коні. Ми теж ледве тягнемо ноги. Спати, спати!

Заснути однак не щастить. Ми залізаємо в мішки і вже починаємо дрімати, як раптом зовсім близько розлягається протяжне вовче завивання.

— У-у-у! У-у-у!

Почав «пісню» один, її підхоплюють інші, а потім включаються, підвиваючи щенячими голосами, молоді вовченята.

Щоб відігнати непроханих гостей, джигіти починають стріляти прямо з палаток. Який уже тут сон! Ми задрімали десь аж перед світанком, а тільки-но почало розвиднятися, знов прокинулися від дзвінких голосів гірських куріпок. Вони бігають по сусідніх осипах, несамовито покрикуючи:

— Те-ку… Те-ку… Те-ку…

Трохи далі посвистують улари — гірські індики:

— Уй-фіть… Уй-фіть… Тю… Тю…

Повне враження, що недалеко за палатками величезний птахівничий радгосп, і по його подвір'ю ходять пташниці; в кошиках у них просо, а навколо схвильовані близькою годівлею численні зграї птахів.

Мої дрімотні ілюзії перериваються різкими пострілами. Це полюють наші мисливці.

Як завжди, щастить Тураспеку. На скелі вже лежать два молодих теки. Чемиз на цей раз підстрілив гірського голуба. Мадике посміхається: