Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 107

Але як же все-таки вибратися з Кумару?

Тураспек і Толконбай, невпевнено стискаючи плечима, говорять про білий осип, який вони бачили зверху, з гребеня.

— Там, — каже Мадике, — може можна, може ні робити стежку для коней.

Необхідно перевірити.

Йти до осипу по гребеню далекувато і стомливо. Тому ми вирішуємо піти до нього по скелях, навскіс. Шлях цей важкий. Тураспек побоюється. Він старий, і всі рекомендують йому повернутися назад у табір на Кумарі. Мадике, навпаки, почуває себе на скелях так, що йому може позаздрити перший-ліпший альпініст. Толконбай, як людина обережна, лізе повільно й обачно. На всякий випадок, він просить мене зв'язатися з ним вірьовкою.

Так просуваємось сланцьовим схилом і, нарешті, добираємося до широкого осипу. Він тягнеться вгору, справді, дуже високо, і від вершини його конуса йде до гребеня широчезний, зруйнований тисячоліттям жолоб. Осип і починається прямо з жолоба. Треба пройти вниз по осипу аж до його кінця.

— Ми підемо, — просить Мадике.

І вони разом з Толконбаєм вирушають у дорогу. Через три години повертаються обидва задоволені.

— Товаришу начальник, — звертається Толконбай, — сьогодні обов'язково в Аблайтер кочувати треба. Трави багато, дров багато, козлушка багато.

Аблайтером наші джигіти називають найближчу до Кумару долину лівої притоки Сариджасу, куди пролягає наш шлях.

Ми полегшено зітхаємо: нарешті, вихід знайдено.

Готовимо караван до виходу і — в дорогу. Майже всі ми йдемо попереду каравану й пробиваємо шлях кирками. Щоб коні не поранили ніг, гострі камені відкидаємо, а плоскі кладемо плазом. Стежка йде зигзагами. Передні коні доходять до повороту і зупиняються, чекають, поки підтягнуться інші. Потім караван рухається по дальшому зигзагу, йти одночасно по верхній і нижній стежці не можна — щохвилини зриваються камені, які можуть поранити тих, хто внизу.

Але ось осип закінчується. Починається важча ділянка, що веде до пониження в гребені. Караван затримується. Ми розшукуємо найбільш зручну дорогу і повільно виводимо коней до гребеня. Кожного в'ючного коня ведуть двоє або троє джигітів.

Так само спускаємося і з гребеня.

Спуск по осипу приводить нас до невеличкої тераси, від якої відходить до Сариджасу вузька щілина, завширшки не більше шести-восьми метрів. Її відполіровані стіни підіймаються майже на п'ятсот метрів. Вгорі, між прямовисними скелями, тягнеться маленька смужка яскраво-синього неба. В просвіті прямо на південь видно шматок правого схилу Сариджасу і за ним високий, із сніговою кайомкою гребінь.

Сонце заглядає сюди, тільки коли воно в зеніті, та й то на дуже короткий час. На дні щілини вогко й похмуро. Частина правого від нас схилу обледеніла, з нього звисають масивні льодові сталактити. В багатьох місцях лежить сніг.

Траса захаращена уламками скель, крупним і дрібним щебенем, знесеним каменепадами.