Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 8
ПерсеФона
— Щось чула.
— А потім на острові, в будівлі абатства, відкрили в’язницю. Тут ув’язнювали самих небезпечних злочинців.
— Монастир, в’язниця … Різниця то в чому? — Ми вже йшли парком серед магазинів і навчальних корпусів. Все було зачинено. Тихо десь співав птах.
— Наталя, а ти знаєш, через що закрили монастир?
— Ти зараз розкажеш якусь моторошну історію? Вдало обрала час. — Моніка засміялася. Сміх, як плеяда дзвіночків на Різдво, майнуло в голові. — Розкажи краще про те, як тут все влаштоване.
— Університет має дуже строгі правила щодо поведінки, навчання і всього іншого. Великі вимоги висуваються до знань, тому більшу частину часу всі проводять на заняттях і в бібліотеці. Бібліотека — це гордість закладу, найкраща в Європі! Також тут є декілька кафе і гордість студентства — бар «ГамаюН», до якого ми й прямуємо. На вихідних там є навіть дискотека. А так у будні, там виступають міські гурти. Можна пограти в більярд, настільний теніс, футбол, хокей і випити пиво. Але якщо бармен добрий, то і чогось міцніше, але у вихідні. Ніякого алкоголю на протязі тижня!
— Прикро. А освітлення тут бідненьке якесь.
— Це зараз. Десь через тиждень, вночі бути як вдень, не все ще запустили у роботу. Так що намагайся сама не ходити.
— Не буду, якось моторошно.
— Звикнеш. «
Нарешті ми вийшли в освітлену зону, і навіть заасфальтовану. Бар же виправдав моїх очікувань: фасад мав в готичному стилі. Високі тонкі шпилі високо встромлялися в зіркове небо. Щоправда, фігури, які повинні бути горгулями, більш схожі на ідолів епохи середньовічного язичництва. Я бачила таких на малюнках, це здається Ярило — бог, чи ні, не пам’ятаю. І яка різниця.
— Наталя, бар здається не працює. — І справді, вивіска не горіла, вікна темні. Коло бара стояв Марк, він вже не здався мені таким приємним, на ньому була жовта гавайська сорочка і білі шорти. Побачивши нас, він помахав рукою, підійшовши ближче він усміхнувся своєю чарівною усмішкою, так, він все — таки гарний…
— Привіт! А я вже зачекався. Бар виявляється ще не працює. Підемо тоді погуляємо. Покажемо нашій новенькій парк? — Марк взяв мене за руку і повів у протилежний бік. На Моніку навіть не подивився, ніби її й не було поруч. Тривожний знак для мене, адже він її відкрито ігнорує. Так хлопці роблять, коли дівчина їм не байдужа. Проте тепло його руки змивало мою турботу.
— Так. — Відповіла Моніка якось невпевнено. Марк подумав, що його байдужість засмутила її й він весело продовжував щебетати далі всілякі дурниці. Проте, зовсім інше було на думці дівчини. Адже тільки вона відзначила, те, що не побачили ми. Підходячи до бару, Моніка помітила тіні. Вони повзли по землі до Марка. Ось із темної густої маси почали вимальовуватися руки, покручені з довгими корявими пальцями та ось показалась голова. Не було видно що це, але це ніби нюхало повітря, вловлювало запах наближаючись до Марка. Так, воно хотіло його, цей запах … Істота божеволіла тихо, без звуку. Моніка прискорила крок, я аж бігла за нею. Коли Марк пішов до нас, істота повернула голову, воно відкрило вже рота, готуючись вхопити його за ноги. Але тільки пащу, що зяяла, і це все, що змогла розгледіти Моніка — чорну смердючу пащу. Дівчина видохнула з полегшенням, вона встигла вчасно. Воно ж, налякане, поповзло назад у пітьму, там, де його ніхто не побачить, особлива вона, його володарка. Однак істота пильно продовжувала слідкувати із темних кутків. Воно повзло безмовно, неухильно крокуючи за нами.
