Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 6

— Так, сто п’ятдесят років тому!

— Їй трошки більше. — Не розуміючи, я глянула на Моніку.

— Жарт. Я знаю її з дитинства. Вона була дуже гарною і доброю.

— А потім що сталось? Клімакс? — По погляду моїй сусідки я зрозуміла, що жарт видався невдалий. — Вибач.

— Багато що сталося. Нелегке в неї видалось життя. Моя тобі порада, завжди роби, що вона тобі каже, не прирікайся, не грубіянь, і вона відстане від тебе.

— Грубіянить вона.

— Так. Є трохи. Ну ти молодець, так їй відповіла.

— Послухала вона тебе ж. Чому?

— Я дочка директорки університету.

— Невже? — І як це прекрасне створіння може бути дочкою того дикобраза фрау Грільди?! — Отже, мені пощастило бути твоєю сусідкою!

— Це твій дядько дуже просив, щоб ти була під пильним наглядом. Так що тобі не зовсім пощастило, до мене відношення ще суворіше, аніж до всіх інших студентів, і мати моя «спуску» мені не дає.

— Мій дядько гад!

— Як ти його любиш.

— Ненавиджу чесно кажучи.

— Ну так, неприємний тип, м’яко кажучи. Він мені відразу не сподобався, потворний гад. — Після цих слів, вона мені по-справжньому сподобалась. Отже, людина, яка змогла розгледіти в моєму дядьку гада, була моїм другом. Моніка подивилась на мене очікуючи реакцію на її слова.

— Вибач якщо…

— Все нормально. О, а ти знаєш такого Марка?

— Я знаю як мінімум п’ятьох Марків.

— І всі високі смугасті красені з усмішкою Кена?

— А цього Марка… — Ми засміялися.

— Так цього.

— Він Чех. Так знаю.

— Він чех? І яким вітром його до нас занесло із Чехії?

— О ні, його прізвище Чех і він із Польщі. Університет, до речі, в нас інтернаціональний. Так що, тут ти зустрінеш людей із різних країн. А ти звідки його знаєш?

— Встигли познайомитися. Він запросив нас в бар.

— Нас?

— Так він сказав, щоб я приходила з Монікою. Ти ж Моніка?

— Дивно.

— Що дивного?

— Навесні він проходив підготовчі курси на базі нашого університету. Так ми й познайомилися, однак так і не знайшли спільної мови. Він ворожбо до мене поставився. Ніколи не упускав нагоди, сказати якусь гидоту в мою адресу.

— Так? Оце дивно, на місті кожного хлопця я б не впустила випадку позалицятися до такої дівчини. — Я бачила, що Моніці був приємний мій комплімент, і була впевнена, що вона не страждає на недолік уваги з боку хлопців. — Твоя загадкова усмішка змушує мене замислитися… — Але вона проігнорувала мій натяк.

— Ти хочеш, щоб я пішла?

— Як хочеш, — я хотіла щоб вона пішла. Так, я хотіла ближче з нею познайомитися і впевнитися, що Марк або байдужий до неї, або ж навпаки.

— Пішли, нам теж треба спілкуватися.

— А чому ти так рано приїхала? Ще два тижні до навчання, зазвичай всі з’їжджаються за 2–3 дні.

— Моєму дядькові кортіло позбавитися мене. Чекай, що значить зазвичай? Ти на якому курсі?

— Ще на першому.

— Як це?

— Мене залишили на другий рік.

— Та ну….

— Чесно, мати залишилася невдоволеною моєю успішністю. Я примудрилася завалити всі іспити.

— Як так?

— Так, — вона підморгнула мені, - знаєш, Наталя, перший курс, багато випивки та цигарок, смугастих хлопців.

— Біда… — Ми зареготали. Звісно ж, всі першокурсники майже однакові.