Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 65

— Це стриптиз! — Навколо Алі забралися люди й весело аплодували.

— Давай — давай гарнюня! — Кричав ді —джей. Аля всміхалася на повний рот, вона і справді зараз була гарною і божевільною.

— Ти диви, навіть зуби як у вампіра нарядила! — Сказав Павло Моніці. — Все, не можу більше! Пішов посиджу трохи, не хочеш?

— Йди, і не забувай, що ти дівчина. «Пішла».

— О, добре. Ти йдеш?

— Ні, подивлюся чим все закінчиться. — Дорогою до столика, Павло помітив, що костюм упирів був у тренді іцо — року. Стильні упирі трималися окремими групами. Один з них направлявся до Павла, він зазиваючи посміхнувся, напевно залицявся. Як же тупо на це дивитися очима хлопця, хоча і в жіночій подобі.

— Дівчина сумує? — Павло сперся руками в боки. — Хто тут дівчина?

— Дівчина жартує. Так? — Під руку його тримала Наталя. — Еге ж?

— А, дівчина, хай йому грець, просто не в гуморі. — Крикнув він вже до упиря.

— Все ясно, чого так верещати. — Явно ображений хлопець пішов геть.

— Як мені ці залицяльники остогидлі. Невже ми й справді такі настирливі?

— Бува. — Моніка/Наталя кивнула в бік столика. Але ледве діставшись до нього вони зіштовхнулися з Вітольдом. Цей бісів чорт натягнув на себе рясу, точнісіньку таку, яку колись носив Дмитро.

— Чи не відмовить мені цей бісик у танці? — Моніка/Наталя ледве не впала. В руках він перебирав чотки. І ця хитра коса посмішка, загадковий погляд…

— Так отець, я піду з вами. — По тілу Моніки пробігли мурашки, коли він її обійняв. Це були ненаполегливі обійми, лагідні, обережні.

— Тобі личить. — Сказав він.

— Тобі теж, — Моніка бачила в ньому Дмитра. На секунду, їй навіть здалося, що Вітольд розкусив її план і грає вже з нею, справжньою, свої садиські ігри. Ні, цього просто не може бути. Вона відправила Наталю так далеко, що її енергія просто зникла. Він аж ніяк не міг здогадатися про підміну.

Пара повільно кружляла під звуки музики. Моніці згадалося, як триста років тому, вони з Вітольдом розсікали бальні зали шанованих будинків. На них дивилися із заздрістю та насолодою водночас. Такої пари світ не бачив. Він жадав і обожнював, вона дозволяла йому бути поруч, проте і не відпускала від себе надовго. Ці ігри подобалися обом. Після зникнення Дмитра, Моніка, на деякий час, дозволила собі насолоджуватися тим життям, яке мала. І чорт забирай, їй так це подобалося! І тоді вона жахнулася цієї сторони своєї душі.

Вітольду здалося щось знайоме у погляді Наталі. Він не зрозумів що саме. Адже дуже поспішав. Сьогодні йому конче потрібно віддати жертву братові. І звісно, втрата подруги ще більше надломить Моніку, адже вона прикипіла до цієї дівчини. За кого тоді їй триматися? І він згадав ті шалені вальси під звуки класики триста років тому. Все своє існування Вітольд спостерігав за жінками, він годував їх невиразні, однобокі душі Кадуку. Всі вони були схожі одна на одну, примітивні, зіпсовані, як скисле молоко. До одного дня, коли він побачив її — маленьку п’ятирічну дівчину. Від неї випромінювало таке жовте тепло. Те, що дає життя. Дівчина була сама його джерелом. На відміну від нього — постійно холодного ціпеніння, перебування в понурому потойбічному стані. Вітольд був поряд і не виказував себе доки вона не увійшла у відповідний вік. Моніка стала прекрасною дівчиною і він став з’являтися до неї уві снах. Це не були вульгарні сновидіння, нічого такого біс собі не дозволяв. Він просто був поруч з нею, грівся у променях її кришталевої душі. Доки його брат — Кадук не помітив її теж. А скоріше не її, а зміну Вітольда і він зрозумів, що втратить своє джерело життя. А далі все за стандартним планом: спотворить, спокусити, загубити. Але колись все буде інакше і вони з Монікою будуть вальсувати вже як справжня подружня пара.