Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 61

— Якщо ти знов будеш співати, то краще не треба. — Промовив голос. Велетень говорив тисячами голосів, що мали ще декілька сотень луни. Блакитноокий мавр підняв голову. — Ти не відьма.

— О, ні — ні. Я не вона. — Велетень нахилився до мене. Він мав дивовижні крижані очі, без зіниць та білків, суцільний морозний холод. Моніка повідала мені про крижаних велетнів і про те, що вони легко могли перетворювати на лід лише одним своїм поглядом, але тільки потойбічних істот. Велетні не мали влади над смертними. Згідно словам подруги, їх тут було повним — повно. Але я могла бачити тільки охоронця гори. Він чатував вхід до печери, де, Моніка була впевнена, знемагалися блукаючі душі.

— От і добре. Моїм вухам вже не має сили терпіти спів тої відьми. — Велетень став на одне коліно і низько схилив до мене голову. Коли він говорив, то від його дихання мене ледве зносило. — То ж, ти хто? — Він глибоко втягнув повітря від чого ніздрі його широкого носа роздулися. — Смертна?! Як?! Як ти потрапила сюди?!

— Я шукаю душу, що блукає в тій печері. — Мені було так лячно, що всі слова давалися з великим трудом.

— Блукаючу душу?! Як ім’я?

— Наталя. А, чи той…

— Не твоє. Того, кого ти шукаєш?

— Дмитро.

— Дмитро? — Велетень доторкнувся пальцем свого підборіддя. — Я знаю всіх, хто тут. Але Дмитра серед них не має. Хто він? Біс? Чорт?

— Ні, він людина.

— Тоді ти марно витрачаєш свій час.

— Я не розумію.

— Що ти бачиш навкруги?

— Майже нічого. Окрім снігу.

— І ти думаєш де ти?

— Не знаю. Десь, де переховуються душі. Я, чесно кажучи, не дуже зрозуміла. — Але зернятко сумніву вже почало проростати. Невже Моніка знов пошила мене в дурні?

— Відьма відправила тебе сюди?

— Тттак. — Сльози зради вже бігли по щоках.

— Алконост привів тебе туди, куди кликав кинджал, який ти тримаєш в руках. Це ключ від брами. Від брами пекла. Ти знаходишся в тій його частині, куди потрапляє нечисть після смерті. А я вартую цю печеру, де знемагають найстрашніші з її представників. Блукаючих душ тут не було і ніколи не буде.

— Вона… Ммене… Обдурила… — Хм, я так не думаю, дівчинка. — Велетень посадив мене собі на руку. Я зіщулилася в його долоні. Що він робить? Але на обличчі вартового був сум та жалість. — Здається мені, що та відьма навмисно тебе сюди відправила, щоб від чогось сховати. Вона знала, що я вартовий потойбічних істот і захисник смертних від них. Ти потребуєш захисту? — Схлипуючи, я знизила плечима. — Тоді співай тої заклинальної пісні, якої тебе навчили. — Я не пам’ятаю жодного слова! — Хіба?! — Може і дивно, але всі слова встали перед очима. — Маю надію, співаєш ти краще ніж твоя подруга. — Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимонька в візочку, Літечко в човничку.