Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 60

Птах висадив мене на засніжений берег. Але я не відчувала холоду. Алконост змахнув крилом і тисячі пір’їн огорнули мене, замість шуби. Спів пролунав знов і міфічна істота щезла у вирії бурхливого моря. Я дивилася йому вслід і думала, про те, як, напевно, кумедно виглядаю в цьому вбрані. Я схожа на курку. Ну чому, в найважливіші моменти, я думаю не про те!!! Головне — я майже дісталася. Хоча тут сніг і хуртовина та нічого не видно на відстані витягнутої руки. Пір’я прибилося до моєї шкіри так, немов воно було моїм власним. Я встала і пішла. Моя подорож ще не була завершена. Вона тільки — но розпочалася. Попереду нічого. Я озирнулася — нічого. Один лише сніг, безмежний простір. Я почала йти. Не бачила куди, і що казати, не знала напрямку. Все трималося виключно на інтуїції. Проте зовсім скоро, моя надія знайти Дмитра невпинно гасла. Ну де тут може ховатися душа, що заблукала? Мене заспокоювало лише те, що я в будь-яку мить зможу повернутися додому. Але стільки пройти, щоб нічого не знайти? Врешті ноги мої підкосилися і я впала. Піднятися не було сил. Стало так добре і тепло, що хотілося спати, солодко спокійно спати. І хай палає все синім вогнем. Я не відчувала своє лице, руки були ніби й не мої, ніг наче і зовсім не було. Дві неслухняні палки тягнулися за мною. І в той момент, коли я вже готова була здатися, катар запалав. Він нещадно обпалив шкіру. Різкій біль швидко вивів мене зі сну. Катар впав у пухнастий сніг. Цього просто не може бути! Разом із цим триклятим кинджалом я загублю шанс повернутися додому. Замерзлими руками я відгрібала сніг. Червоне світло від катару прожирало сніг і він падав глибше і глибше. І все ж мені вдалося вхопити його за лезо, а тоді я провалилася наче в кролячу нору. Мене трохи знудило. Тут, куди я потрапила теж був сніг. Навкруги. Хоча без хуртовини, що вже радувало. Мороз щипав ніс, але це пусте. Тут було тихо і спокійно. І на щастя, я знов відчувала своє тіло. Попереду маячила гора. Верхівка її тонула у сріблястих хмарах. Очі пекли від білого сяйва. Коло гори сидів велетень. Він мав шкіру кольору кави. Голова опущена, руки складені на підібганих ногах. За порадою Моніки, мені потрібно було проспівати йому пісню. Пісню?! Ще декілька годин тому я пам’ятала її, але зараз кожне слово стерлося з моєї голови.