Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 54

Іноді я бачила себе у дзеркалі зовсім іншою ніж була. Очі наливалися ніччю, волосся переливалося вогняними пасмами. Моє тіло всмоктувало силу, але я їй не користалася. Я знала, що відьма горить у вогні пекла, а розпалює його Вадим, чи те, що від нього залишилося.

Я підходжу до кінця моєї сповіді. А як ви знаєте, наприкінці завжди цікавіше.

Взимку ми справляли бал. Дмитро був в доброму гуморі. Розважав гостей. Танцював з панночками. Я була рада за нього. Сьогодні добрий день аби нарешті зняти з нього закляття. За день до цього я відправила Олену до болота назбирати любку дволисту, вовчого тіла болотного та декілька жаб’ячих лапок. Не питай. Це гидко, але відвар сам себе не зварить. Закляття, а іноді, і цілі рецепти спливали самі по собі в моїй голові. Я дозволяла цим собі користатися. Востаннє. Після проведення ритуалу, я покінчу з відьомством. І з Оленою. Я рішуче була налаштована провчити її за все. Адже вже не було секретом, що вона змовилася з відьмою щоб підгорнути мене під чобіток.

Я йшла поміж гостей. Віталася. Раптом в грудях я відчула поштовх такої сили, що ледве втрималася на ногах. Коло каміну спиною до мене стояв чоловік. Він спирався на палицю. Був одягнений в чорний фрак зі шкіряними виточками. У нас так не вдягалися. Скроні вибриті, по спині спускалася коса із житнього волосся. Він уважно когось слухав, однією рукою сперся на камін. Міцні ноги обуті у високі запилюжені чоботи. Здавалося він тільки — но приїхав. Я знала його. Цей внутрішній поштовх з’являється тоді, коли бачиш когось дуже рідного через багато років. Я йшла до нього наче за покликом. Навіть не помітила, що коло нього стояв Дмитро.

— А ось і моя дружина! — Чоловік повернувся. Світ здригнувся.

— Моя Моніка. Моніка — Вітольд Скануш. Мій польський колега.

— Приємно. — Стовідсотково він мені знайомий. Далекі спогади мляво поворушилися.

— Ми не знайомі?

— О, пані Марія ви обіцяли мені танок?! Ти не проти?

— Ні, що ти. — Дмитро поцілував мене і помчав.

— Мені здається, що я вас знаю. — Вітольд посміхався. Він мав стійку воєнного. Риси обличчя ніби промальовані, чітко, без зайвих нарисів. Ця посмішка.

— Де ми могли бачитися?

— Можливо, уві снах? — Далі мені здалося, що пролунав грім. Мої сни. Про Вітольда. Цей голос лоскотав вуха, його руки тримали мене. Саме ця посмішка вгамовувала і спокушала. Цього просто не може бути.

— Я не розумію. — Вітольд важко зітхнув. Зіниці в його очах були вертикальними, як у покійної відьми.

— Що ж, все не так сталося, як гадалося.

— В якому сенсі? — Він вказав на двері. Через них увійшла жінка. Висока. Гарна. Струнка. Вона палила мундштук. Ханна фон Грільда.

— Як це можливо… — Ледве вимовила я.

— Думаю для продовження нам потрібно усамітнитися. — Вітольд взяв мене під руку і повів через весь зал до виходу. В тиші чоловічого кабінету нас було четверо. Перелякана я впала, як мішок, у крісло, навпроти сів Вітольд. Він склав руки на палиці й сперся на них підборіддям. Погляд пропалював. В кутку кімнати щулилася Олена. Розкішна відьма залишилася біля дверей. Вітольд знов зітхнув.