Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 56

— Якщо ти помреш, то ніколи не знайдеш Дмитра. А так в тебе є шанс. Ти не можеш прийняти те, що сталося, тому що багато чого не розумієш. Ти боїшся того. Інтуїтивно відчуваєш, що ролі в житті помінялися. Люди завжди були хазяїнами життя, самовпевнено вірили в свою перевагу, вони царі, а тут, з відкриттям потойбіччя, людина раптом стає жертвою. — Вітольд дивно посміхнувся.

Пройшов деякий час. Люди змінювалися, світ ставав іншим. Спочатку я почала займатися ворожінням. Пізнавати цей світ, і відкрила те, що і в царстві пітьми є світлий бік. Як не дивно, але до нього я не стала примикати, в пітьми я почувала себе спокійніше. На початку. До однієї події: це було рано — вранці, я була вже стара і ледве ходила. Погано бачила, але я почула страшезний вій вовків. Був лютий місяць. За вікном пурга. В мене колотило серце, щось було знайоме мені в цій ситуації, я взяла ліхтарик і вийшла на вулицю.

— Хто тут? — Але вітер розвіяв мої слова, із — за снігу я нічого не бачила. Хтось наближався до мене. — Хто тут? — Невідомий вхопив мене за лікті, ліхтарик випав з рук. Я не боялася. Очі не бачили, хто це був, але душа, вона знала, за руки мене тримав Дмитро.

— Моніка. Слухай мене уважно. Не вір Вітольду. В той час, як ти зголосишся піти з ним і відмовишся від сили відьми, він вб’є мене. А для тебе вже не буде воротті. Залишайся з відьмою, чуєш?!!! — Вітер розсипав видіння на маленькі крижані уламки. — Люба, мені холодно. — Останнє, що я почула.

— І? Що далі, Моніка? — До мене прийшов Вітольд. Сто років минули і я повинна була померти. «Ти будеш зі мною?», спитав він тоді мене. І знаєш, цей чорт був впевнений, що я піду. Він кусав губи, смакуючи момент, коли я стану його.

— Ні. — Насилу вимовила я. Моє тіло було вже таким немічний, що майже не слухалося. Вітольд не вірив в те, що я щойно сказала.

— Побачимося через сто років! — Гаркнув він відпихаючи Ханну. Та з’явилася, як тільки я сказала «ні».

— Ти чув? Тобі відмовили, перший раз за стільки століть! — Ханна страшно реготала, їй посіпувала Олена.

— Відмовила!!!! А тепер залиш нас, мені треба допомогти моїй помічниці померти, поховати, а потім оживити!!! — І продовжувала реготати. Цей звук так і залишився в моїх вухах і досі.

Очманіла я нарешті видохнула. Не те, щоб я їй не вірила. Просто, вибух в моїй голові. Мовчання доволі затягнулося. Я не знала, що казати й взагалі, якого дідька відбувається?! Моніка делікатно присіла коло мене. Я відсахнулася. Не можу сказати чому.

— Наталя, може ти хочеш щось ще дізнатися. У тебе є запитання? — Розуміючи мій стан, подруга (невпевнена, щоправда, чи можна на неї так тепер називати), відійшла до вікна.

— Еее, ем…. — Язик задубів у роті. — Еее, тобі було 16 років, коли ти вийшла заміж. Ем, потім ти прожила ще років сто, плюс триста років служила відьмі, скільки ж тобі років насправді? Чотириста?