Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 33

На ранок, вкрившись теплою ковдрою, я розповідала новини вчорашнього вечора. Моніка чомусь реготала, час від часу витираючи сльози.

— Я не зовсім розумію твою реакцію.

— Ну, мені приємно, що через тебе цей бабій втрачає голову. Ніколи він ні за ким так не ходив. Торік у мене було три подруги. Чудові, гарні дівчата. Всі вони посварилися через Вітольда. Зненавиділи одна одну, почали робити всілякі капості. Він же продовжував зустрічатися зі всіма трьома. Його бавила ця ситуація. Вони божеволіли через нього.

— А далі, чим все скінчилося?

— Тобі він подобається? — Раптова зміна розмови насторожила мене.

— Ти не відповіла на питання, чим все скінчилося?

— Нічим, вони покинули навчання і в глибокій депресії роз’їхалися по домівках.

— Напевно був скандал! Чому ж його не вигнали?

— По — перше, він спровокував цю ситуацію, але ж за вуха їх не тягнув, по — друге, він має впливових покровителів та й фахівець його рівня дуже цінний, а по — третє, йому пробачили.

— Дивно. З усього перерахованого я зрозуміла тільки одне — він має впливових покровителів.

— Тепер твоя черга відповідати на моє питання.

— На яке?

— Ти знаєш.

— Мені лестить його увага. Але, при ньому якось чудно себе відчуваю. Сором’язливо, сконфужено. Я боюся його, розумієш? Його напору, його влади. Так, він такий чоловік, через якого втрачаєш розум. Тому я вирішила триматися від нього якнайдалі.

— Молодець. Він справді небезпечний.

— А тобі він приділяв знаки уваги?

— Наталя, я не його формат.

— Це точно? Щоб не виплило як з Марком.

— Точно.

— А він?

— Тим паче. — Це мене заспокоїло.

— Які плани на ранок? — Мені вже час збиратися на зустріч із Павлом. Я знизила плечима.

— Ясно. Мені потрібно у місто. Зустрінемося там о третій, добре? Години відвідування у лікарні якраз починаються.

— Ок. А навіщо тобі в місто?

— Мати відсилає за деякими ліками. Хочеш зі мною?

— Ні — ні. — Я грайливо потяглася. — Хочу нічого не робити.

— Тоді до зустрічі. — Моніка вийшла.

V

Кадук

Чому ми боїмося пітьми? Що там таке, що змушує наше серце битися частіше, що лоскоче наші ноги? Особливо у дитинстві. Що таке підказує наша дитяча інтуїція, що такого, чого не бачать дорослі? Вночі, коли лежиш у своєму ліжечку накрившись ковдрою і сподіваєшся на те, що вона тебе захистить. Чому? Тому, що саме це маленьке місце, нагадує нам лоно матері, де нам було найтепліше, найбезпечніше. Але, хоча ти й малий, все одно розумієш, страх треба бороти. Ти встаєш в найтемніший куток кімнати і рахуєш до десяти, чи зможеш ти стояти, або ж боягузливо заховаєшся під ковдрою знов. Ось, до десяти пораховано, впевнений в собі лягаєш спати та вкриваєшся з головою. Так, про всякий випадок…

З Павлом ми зустрілися близько десятої. День видався прохолодним та сумним. Небо затягло хмарами кольору диму. Навіть світло дня стало тьмяно-жовтим. Павло повів мене вузькими стежками, прихованими подвір’ями до Північної частини острова. За двадцять хвилин ми вже стояли біля спорохнілої хвіртки. За нею починався нерівний та крутий спуск до болота. Стежка пробивалася крізь зарості, сухі гілки та тонкі дерева.