Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 32

— Ну що, крихітко, тобі подобається наш гурт? Чого раніше я тебе не бачив?

— Я щонайвідданіша ваша прихильниця, від сьогодні. — Пальто я не застебнула, тому дуже скоро почала тремтіти від холоду.

— Ти вся тремтиш. Йди до тата, він тебе зігріє. — Йди до тата? Ось тобі й інтелект! А яка різниця! Гітарист від якого тхнуло пивом й дешевими цигарками притягнув мене до себе і незграбно почав цілувати. Лише на мить, я уявила, ніби зі мною стояв Вітольд, і чому в мене виникла така думка? Як би там не було, але цей факт дуже збудив мене. Я притулилась до мого «хлопця на один вечір» і показала йому, що таке справжній поцілунок з самою гарною самкою. Кров кипіла, тому його куртка та мій плащ вже були скинуті на землю. Моя уява малювала Вітольда, який зриває з мене одяг. Я не знала того, що об’єкт мого пристрасного бажання все бачив. Повільно він обходив нас, пильнуючи все дійство.

— Добрий вечір! — Голосно проказав він. Мій гітарист швидко озирнувся.

— Хто це? — Вітольд схопив його за комір і відтягнув від мене.

— Поліція моралі.

— Ой, Вітольд Євгенович. А що ви тут робити?

— Пильную чесноту дівчини.

— Може ви мене поставити на землю? — Професор майже кинув його. Вітольд підняв мій плащ.

— Дон Жуан. Марш звідси.

— Вже йду. — Та що ж таке! Чому його всі лякаються, я натягнула плаття на груди.

— Тримай. — Він протягнув мені плащ, я швидко вдяглася. Мені якось раптом стало холодно, все тіло калатало.

— На самому цікавому зупинили.

— Пішли я тебе проведу.

— Я сама піду. Ти що слідкуєш за мною?

— Розумієш, я саме йшов додому, але ти так голосно стогнала, що я не одразу зрозумів, чи — то благання про допомогу чи що.

— Я думаю, ти бачив, що допомога мені не потрібна.

— Застудишся. — Його з'їдали ревнощі. Вона віддала перевагу цьому слинявому прищавому підлітку. Ми знову йшли мовчки, мені було холодно й огидно від своєї поведінки. А ще я було обурена. За яким правом він вмішується в моє приватне життя? Хоча, мені було соромно і перед ним. Мої зуби вибивали чечітку, тому я нічого не могла сказати. Йшла тремтіла й лютувала.

Він мовчав. Він думав про те, що він щойно зробив невластиву для себе річ. В іншому випадку, він просто не став би навіть йти за ними, але не зараз. Та що ж це з ним? Невже пристрасть так охопила його до цього дівчиська. Хоча… може це просто самолюбство, дух суперництва?

Моє тремтіння дійшло до межі й зуби били голосно, нічого не могла з собою вдіяти.

Вітольд скоса глянув на неї, але не міг собі дозволити обійняти. Тому, прискоривши кроки, вони швидко дійшли до гуртожитку. Мовчки розійшлися. Не роздягаючись я залізла під ковдру, Моніки міцно спала. Скоро і я забулася сном.

Вітольд зайшов до хащі парку. Він вже не був у людській подобі.