Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 35

— О Бог мій, о Бог мій!!!! — Лепетав він. Їх там вже троє.

— Що?! Що вони роблять?

— Вештаються наче ті зомбі коло містка, але його не переходять.

— Нам потрібно вшиватися.

— Ттттак…

— Хто вони такі?

— Здається мерці. — Ми поповзли в протилежний бік. Нам здавалося, що саме звідти ми й прийшли. Але скільки б ми не повзли, стежка все не з’являлася. Я була вже вся замурзана та мокра. Проклинала Павла і це місце. Це було не просто болото, такі називають масгек. Взимку земля тут промерзає аж до поверхні та залишається довгий час мерзлою, а влітку стає трясовиною. Тому дуже скоро ми замерзли і я боялася, що нас поглине ця гнила трясовина. Аж раптом ми почули приємний, майже нереальний для цього місця, жіночий спів. Ми підповзали ближче, майже впритул до звуку, але не вилазили з кущів. Те, що я побачила, назавжди змінило моє життя. Посеред пучини гнилля мандрував чарус — місце вкрите квітами, зеленою травою. На ньому, наче русалка, сиділа фрау Грільда. Її довге, кришталеве волосся було розпущене. Співаючи райським голосом його розчісувала Моніка. Фрау Грільда виглядала прекрасним, майже дивовижним створінням. Вона мала зовсім молодий вигляд, молочну шкіру без жодної зморшки й такий мрійливий вираз обличчя. Моніка навпаки, виглядала злою та невдоволеною. Вона чесала волосся зі злістю, що по — всьому було байдуже Грільді. До них пленталися ті троє істот, що колись були живими дівчатами. Мені здалося, що ось, я заплющу очі й це все щезне. Мені це здається? Павло схоже відчував те саме, бо він тер очі й намагався краще роздивитися.

— Що ще?!!! — Крикнула Моніка до потопельниць. Вони мугикали, Моніка стурбовано подивилася на те місце, де ми ховалися. Тоді, я була впевнена, що вона побачила нас.

— Що вони кажуть? — Спитала Грільда важким чоловічим баритоном.

— Вони хочуть їсти, ненажерливі істоти.

— Вони, і кадук теж. Ти забарилася з цим Марком. Болотник вимагає здобич.

— Я його привезу, завтра.

— Сьогодні.

— Завтра.

— СЬОГОДНІ! — Заволала Грільда. Хоча вона і виглядала як цнотлива дівонька, але голос мала демона. Моніка опустила голову, мені здалося, що вона підкорюється Грільді.

— Сьогодні. — Вже пошепки повторила вона. Павло постукав мене по руці. Він перелякано кивнув в бік. До нас наближався вогник. Крізь туман він мав нечіткі обриси. До нас йшов чоловік. Це був монах. Його довга ряса забруднилася. Він був рослим та струнким. Високо над головою тримав ліхтарик.