Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 30

— Маю надію, що дівчина не відмовить мені? — Вітольд нахабно відсторонив Павла. Той зніяковів.

— Цей танок я вже обіцяла.

— Я не проти! — Павло відступив і шепнув мені на вухо. — Зустрінемося завтра о дев’ятій на галявині ідолів.

Вітольд вже міцно тримав мене і кружляв в ритм музиці. Він був на голову вище, спортивної статури і його стальні обійми не терпіли відмови. Від такої настирної поведінки я розгубилась. Подивилася на Моніку, та реготала. От подруга називається!

— Пробач за лекцію. — Я мов прокинулась. Серце скажено клекотіло.

— Ніби якщо я скажу ні, то це щось змінить.

— Мені справді шкода. В мене був поганий настрій, і я не мав права кидатися на тебе.

— Вибачення прийняте.

— Мені полегшало.

— А зараз що це було?!

— Це, — він уважно подивився мені в очі, яких як я не намагалася, відвести не могла, — це бій самців за саму гарну самку — Що?! Бій самців за самку. Я зупинилась.

— Я не хочу танцювати.

— Що тебе образило? Це ж закони природи: природній відбір.

— То я самка? Гарне порівняння ж. До речі, якщо вже казати мовою природи, то ви кобель! — Відпихнувши його, я пішла. Круто загнула. Прощавайте мої гарні оцінки з міфології!

— Що сталося?

— Моніка ти уявляєш, він щойно сказав, що відбив мене від самців. Я назвала його «кобель».

— Як? — Моніка поперхнулась.

— Не треба подруга таких очей, ніби ти не знаєш, що означає це слово.

— Ната, це жорстоко було, ха — ха, хоч хтось дав йому відсіч. Але дорогенька, щось мені підказує, що він так просто не здається. — Моніка кивнула головою в бік. Так, Вітольд йшов до нас.

— Привіт Моніка. Якщо я з вами посиджу, нічого?

— Звісно ні! — Моніка лукаво посміхнулася йому. Ці двоє виглядали зараз підозріло.