Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 30
ПерсеФона
— Маю надію, що дівчина не відмовить мені? — Вітольд нахабно відсторонив Павла. Той зніяковів.
— Цей танок я вже обіцяла.
— Я не проти! — Павло відступив і шепнув мені на вухо. — Зустрінемося завтра о дев’ятій на галявині ідолів.
Вітольд вже міцно тримав мене і кружляв в ритм музиці. Він був на голову вище, спортивної статури і його стальні обійми не терпіли відмови. Від такої настирної поведінки я розгубилась. Подивилася на Моніку, та реготала. От подруга називається!
— Пробач за лекцію. — Я мов прокинулась. Серце скажено клекотіло.
— Ніби якщо я скажу ні, то це щось змінить.
— Мені справді шкода. В мене був поганий настрій, і я не мав права кидатися на тебе.
— Вибачення прийняте.
— Мені полегшало.
— А зараз що це було?!
— Це, — він уважно подивився мені в очі, яких як я не намагалася, відвести не могла, — це бій самців за саму гарну самку
— Я не хочу танцювати.
— Що тебе образило? Це ж закони природи: природній відбір.
— То я самка? Гарне порівняння ж. До речі, якщо вже казати мовою природи, то ви кобель! — Відпихнувши його, я пішла.
— Що сталося?
— Моніка ти уявляєш, він щойно сказав, що відбив мене від самців. Я назвала його «кобель».
— Як? — Моніка поперхнулась.
— Не треба подруга таких очей, ніби ти не знаєш, що означає це слово.
— Ната, це жорстоко було, ха — ха, хоч хтось дав йому відсіч. Але дорогенька, щось мені підказує, що він так просто не здається. — Моніка кивнула головою в бік. Так, Вітольд йшов до нас.
— Привіт Моніка. Якщо я з вами посиджу, нічого?
— Звісно ні! — Моніка лукаво посміхнулася йому. Ці двоє виглядали зараз підозріло.