Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 28

— Я нічого не бачила.

— Ти ж мені казала!

— Казала, лише для того, щоб тебе заспокоїти. На сходинках нікого і нічого не було. Це все витвір твоєї уяви, зі сновидами таке трапляється.

— Ти брешеш. Чого тоді ти креслила хрести? Щоб заспокоїти мене?! — Я не на жарт розсердилася на неї, грюкнувши дверима пішла геть.

Чим далі йшов день, тим більше я розуміла, що нічна пригода могла бути дійсно грою моєї уяви. Може в цьому мене намагалася переконати моя підсвідомість, ховаючи деталі в глибини пам’яті. На Моніку я так вже не сердилася, навпаки, мені самій було соромно за свою поведінку.

В лекційну аудиторію зайшов Вітольд Євгенович, зараз була його лекція. Всі студенти пожвавішали. В нього і справді був дуже цікавий урок і він проводив його на висоті. Поряд зі мною сиділа Альбіна, вигляд в неї був наче у хворої. Вона тримала голову однією рукою, іншою закривала собі рота, стримуючи порив кашлю.

— Захворіла? — Вона не відразу зрозуміла сенс моїх слів, не дивно, білявка.

— Що?

— Захворіла питаю.

— Яка тобі різниця! — Вона відвернулась від мене, тим самим даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову.

— Так, зараз така погода. Треба тепліше одягатися. — Я натякала на її вчорашній вигляд, майже роздягнена. — Аля зиркнула на мене, зрозумівши натяк. Очі в неї були опухлі й червоні.

— Тебе забула спитати, як мені одягатися. — Буркнула вона.

— Я бачу, що в когось є інформація на дану тему. Може поділитися з аудиторією. Пані? — Ох цей Вітольд, — будь ласка, хто з вас, Альбіна чи Наталя?

— Нехай пані Войчик розповість, в неї так цікаво виходить! — От курва, ця Альбіна.

— Добре пані Войчек, будь ласка, що ви маєте сказати з приводу цивілізації Майя?

— Я… — Нічого не маю казати, просто я не знаю нічого. Вся надія була на Вітольда. Він же чудово розумів, що ми просто базікали, ну добре, вирішив мене наказати, але зараз він бачив же, що мені нема чого казати. Але професор дивився на мене посміхаючись. Зараза.

— Продовжуйте, будь ласка, не соромтеся. — Я мовчала. — Дякую пані Войчек, мушу вас зупинити, бо боюся, на вашу цікаву розповідь у нас не вистачить часу. — Всі засміялися, я почервоніла як помідор. Ненавиджу його. Очима пошукала Моніку, вона зі співчуттям подивилась на мене, я усміхнулась у відповідь. На виході з лекційної аудиторії ми зустріли Павла. Він повідомив, що Марка відвезли у місцеву лікарню. Ми вирішили зранку піти відвідати його.

«Жахливий день!»- Вигукнула я, кидаючи сумку на підлогу.

— Так. — Моніка впала на ліжко.

— Пробач за ранок. Мабуть, я божеволію.

— Все гаразд. Думаю тобі не завадить розслабитися!

— Маєш пропозицію?

— А як же. Сьогодні п’ятниця? А що в нас в цей день?

— Дискотека! — Одночасно сказали ми.

— Ти чула, як цей козел чіплявся до мене на лекції? Знаєш Моніка, я очікувала, що він буде більш поблажливий, вже розмріялася, що він запав на мене. І ще ця ситуація з Марком. Що з ним сталося? Я дуже хвилююся.

— Годі вже. З ним все буде гаразд, завтра сама переконаєшся. А про Вітольда я тебе попереджала, він грає з дівчатами.