Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 27

— Пане. Що сталося? Хто ви? — Поклавши руку йому на плече, я з відразою відсторонилася назад. Плече, немов якась м’яка згнила маса, розвалилося від мого дотику. Чоловік замовк, він повернув до мене лице, його очі повилазили з орбіт, наче дві блакитні кульки. Лице було все вкрите трупними плямами, розпухле, як у потопельника. — Вона покинула мене, — прохрипів він, — покинула! — І впав до моїх ніг. Його тіло хлюпало, з нього стікала цівками брудна вода. Маска страху застила на моєму обличчі, я стояла наче вкопана. Моніка, якій нарешті відкрилися побачене мною, підбігла до мене. Істота при її появі з острахом поповзло по сходинках до низу, наче рак, який повзе тільки назад. — Ната! Прокинься. Знов ти ходиш у вісні.

— Моніка ти бачила?

— Що, що я бачила? Пішли.

— Ні. Скажи! — Я вхопила її за плечі, — ти ж бачила, так? — Тяжко видохнувши вона сказала «так».

— Хто це був?

— Ми це з'ясуємо.

— А раптом, він прийде до нашої кімнати?

— Не прийде, я тобі обіцяю. Не прийде. — Обійнявшись ми повернулися до кімнати. Понад усе Моніку хвилювало те, чому вони приходили до мене, спочатку птахи, тепер воно. І справді, хто це був, якийсь потопельник, але що саме він хотів від мене, їй було незрозуміло. Зачинивши двері, вона дістала камінь синього кольору з письмового столу і накреслила їм хрест перед порогом.

— Бачиш, ніхто не зайде.

— Я думала креслять круг крейдою.

— І крейдою, і круг теж, але так надійніше.

Так чи інакше, але я заснула неспокійним сном. До ранку постійно прокидалася, мені все здавалось, що цей потопельник у кімнаті. Майже перед світанком я забулася. На душі стало спокійно, раптом, я вгамувалась. В кімнаті стало ясно від ранкового світла, і мені вже не було так страшно. Світло, рятівне денне світло. Годинник почав дзеленчати. Я помітила, що Моніка уникає мого погляду, — що там? — Спитала я.

— Нічого, а що?

— Ти якось дивно поводишся. Моніка, учора я не була під дією ніяких речовин, я бачила ЦЕ! До того ж, ти теж бачила.